Читати книгу - "Сон кельта"

530 індіанців, більшість яких перебувала тепер у лісі, збираючи каучук. Вони приносили зібраний продукт через кожні п’ятнадцять днів, після чого знову поверталися в сельву ще на два тижні. Тут залишалися їхні дружини й діти, вони жили в селі, яке розтяглося на березі річки, поза межами частоколу. Веларде додав, що індіанці обіцяють влаштувати сьогодні ввечері свято на честь друзів-гостей.

Він привів їх у будинок, де вони мали оселитися; то була споруда чотирикутної форми, що стояла на палях і мала два поверхи, двері й вікна були затулені від москітів густою решіткою. Сморід каучуку, який поширювався від складів і насичував повітря, був на «Оксиденте» не менш сильний, ніж у «Чоррери». Роджер зрадів, коли побачив, що тут він спатиме на ліжку, а не в гамаку. На ліжку з матрацом, напханим соломою, він принаймні зможе випростати тіло. Гамак посилював біль у його м’язах та його безсоння.

Свято відбулося на початку вечора на галявині поблизу від села вітото. Цілий натовп аборигенів поприносили туди столи, стільці, горщики з наїдками і трунками для чужоземців. Вони чекали їх, утворивши коло, з дуже серйозними обличчями. Небо було чисте, й не відчувалося жодної загрози дощу. Але ні сонячна погода, ні видовище Іґварапарани, що розтинала рівнину, покриту густим лісом, і звивалася навколо неї, не принесло радості Роджерові Кейсменту. Він знав, що свято, на яке їх покликали, буде сумним і гнітючим. Три чи чотири десятки індіанців або індіанок — чоловіки або дуже старі, або зовсім діти, а жінки загалом досить молоді — одні з них голі, а інші в кусмах або сорочках, які Роджер бачив на багатьох аборигенах і аборигенках в Іквітосі, — танцювали, утворивши коло, під звуки ритму манГуарё, барабанів, виготовлених зі стовбурів дерев, викопаних із землі, з яких вітото, що били по них дерев’яними палицями з наконечниками, виготовленими з каучуку, видобували хрипкі й розтягнуті звуки, що, як розповідали, передавали послання й дозволяли їм спілкуватися на великих відстанях. Ряди танцюристів мали бубонці із зернят на литках і руках, які торохтіли під час їхніх аритмічних посмикувань. Водночас вони мугикали монотонні мелодії з призвуком гіркоти, який перебував у гармонії з їхніми серйозними, похмурими, позначеними виразом страху або байдужими обличчями.

Згодом Кейсмент запитав у своїх товаришів, чи багатьох індіанців вони помітили зі шрамами на плечах, сідницях або ногах. Між ними навіть виникла суперечка щодо того, який відсоток тих вітото, що брали участь у танці, мали на собі сліди від шмагання канчуками. Роджер стверджував, що таких індіанців було вісімдесят зі ста, Філґалд і Фолк запевняли, що вони помітили не більш як сімдесят на сотню. Але всі погодилися на тому, що найбільше враження на них справив хлопчик — шкіра та кості — з опіками на всьому тілі й на частині обличчя. Вони попросили Фредеріка Бішопа, щоб він потім довідався, чи ті знаки на тілі в хлопчика були спричинені нещасливим випадком, чи биттям і тортурами.

Вони мали намір з’ясувати на цій станції з усіма подробицями, як працює тут система експлуатації. Почали працювати над цим рано-вранці, відразу по тому, як поснідали. Коли члени Комісії відвідали перший склад каучуку, куди їх привів сам Фідель Веларде, вони випадково зробили відкриття, що ваги, на яких зважували каучук, були підробленими. Сеймур Белл дістав нагоду стати на одні з них, бо, будучи іпохондриком, він боявся, що втрачає вагу. Коли він зважився, його опанував страх. Хіба таке можливо? Він утратив близько десяти кілограмів! А проте на своєму тілі він нічого подібного не помічав, штани в нього не спадали, а сорочка нормально прилягала до тіла. Кейсмент зважився також і заохотив зважитися своїх товаришів і Хуана Тісона. Усі вони мали вагу на кілька кілограмів нижчу від своєї нормальної. Під час обіду Роджер запитав у Тісона, чи він не припускає, що всі ваги Перуанської Амазонської компанії в Путумайо підроблені, як і ті, що їх вони виявили на «Оксиденте», аби переконати індіанців у тому, що вони приносять менше каучуку, ніж від них вимагається. Тісон, який утратив усю спроможність прикидатися, обмежився тим, що стенув плечима:

— Я не знаю, сеньйори. Я знаю тільки те, що тут нема нічого неможливого.

На відміну від «Чоррери», де «кобилу» сховали на складі, на станції «Оксиденте» вона стояла в самому центрі галявини, навколо якої розташувалися людські оселі та склади. Роджер попросив у помічників Фіделя Веларде, щоб його запхали в той апарат тортур. Він хотів спізнати на собі, як людина почувається в цій тісній клітці. Родріґес і Акоста завагалися, та коли Хуан Тісон дав їм дозвіл, то сказали Кейсментові, щоб він зіщулився, обхопивши себе руками, й заштовхали його в «кобилу». Стулити дерев’яні бруси, які утримували руки й ноги, виявилося неможливим, бо кінцівки в нього були досить товсті й не дозволяли щільно з’єднати їх. Але вони змогли застебнути ті елементи конструкції, які здавлювали йому шию і які, хоч і не задушили його відразу, проте майже не давали йому дихати. Він відчув гострий біль у всьому тілі, і йому здалося неможливим, щоб людське створіння протягом годин могло витримувати сидіння в цій позі й такий тиск на спину, шлунок, груди, ноги, шию і руки. Коли він вибрався з того апарата, то щоб знову стати спроможним рухатися, він мусив досить довго спиратися на плече Луїса Барнеса.

— За які провини індіанців садовлять у «кобилу»? — запитав він того вечора в начальника станції «Оксиденте».

Фідель Веларде був метисом із досить круглим обличчям, тюленячими вусами й великими вибалушеними очима. Він мав на собі крислатого капелюха, високі чоботи й пояс із патронташем.

— Коли вони вчиняють тяжкі провини, — пояснив він із ледачою недбалістю, роблячи паузу на кожному слові. — Коли вбивають своїх дітей, калічать своїх жінок у п’яному безумстві або крадуть речі, а потім не хочуть признатися, куди вони заховали крадене. Ми не застосовуємо «кобилу» за кожен дрібний злочин, а тільки лише в рідкісних випадках. Тутешні індіанці загалом поводяться добре.

Він сказав це тоном веселим і трохи насмішкуватим, переводячи застиглий і зневажливий погляд з одного члена Комісії на іншого, так ніби хотів сказати їм: «Я мушу все це казати, але, будь ласка, не вірте мені». Його поведінка дихала таким самовдоволенням і зневажливим ставленням до решти людських створінь, що Роджер Кейсмент намагався уявити собі, як паралізовував індіанців моторошний страх, коли вони бачили перед собою цього вбивчого персонажа з пістолетом за паском, карабіном на плечі й патронташем на поясі.