Читати книгу - "Тривожний місяць вересень"

поряд із піччю, другу — на подвір’ї, у дальньому кутку гончарні. Видно, усю ніч працювали.

Скарб тут був захований, чи що? Я згадав розповідь Сагайдачного. Шукали золото? Дурниці… Горілий не міг бути фантазером. Фантазери не йшли в поліцаї. Туди йшли люди з дуже тверезим уявленням про матеріальні блага й зиск.

Але щось же вони шукали! І, видно, не знайшли, інакше не стали б у нападі люті палити гончарню. Семеренків мав якесь відношення до тих пошуків, адже його забрали перед самісіньким нападом… А навіщо їм знадобилася Антоніна? Семеренків не сказав їм усього, що знав, і вони вирішили вдатися до найсильнішого засобу впливу? Мені спала на думку розповідь Сагайдачного. «Молодша — напослідок…» А що ж старша? Та й чому Семеренків не хотів відкривати якоїсь таємниці?

Семеренків… Можливо, саме він і був сьомий? Атож, найімовірніше, що вони прихопили з собою і його. Але до лісу шмигнула змійка із шістьох. Це я добре бачив.

Я відкликав убік Глумського й Попеленка. Ватянка на «яструбкові» була спалена, а білясті вії потемніли від кіптяви.

— Ти, чого доброго, скоро навчишся воювати, Попеленко, — мовив я. — Мабуть, перший до заводу прибіг?

— Перший, — засвідчив Глумський.

— Хіба ми гірші за інших? — спитав «яструбок».

— Ти йди в село забезпеч спостереження, — сказав я своєму помічникові.— Там, до речі, в Семеренкових у дворі лежить Климар. Під мішком. Треба його звідтіля забрати.

Глумський пильно подивився на мене. У нього були вузькі чіпкі очі. Щелепа зробила обертальний рух.

— Климар… Так… Коли ж він з’явився?

— На світанку.

— А ти чого там опинився?

— Вартував у дворі.

Попеленко, насилу витягаючи чоботи з мокрої глини, почвалав до села. За ним поплентався Василько й решта «гвардійців».

— Ходімо до транспортерів, — запропонував я Глумському. — Треба глянути на кар’єри.

Він зняв карабіна з плеча, клацнув затвором, перевірив, чи є патрон. Затим його примружені очі ще раз ковзнули по мені, зупинилися на гімнастерці. Він мовби вивчав, чи всі гудзики на місці. Дощ вибивав із мене останні рештки тепла.

— Чого тремтиш? — спитав Глумський. — Намок?.. Візьми брезентового плаща, там, на заводі, в комірчині для возіїв.

І як тільки я повернувся, накрившись шкарубким, твердим брезентом, голова зненацька додав:

— Як це ти вартував у дворі в Семеренкових у самій гімнастерці?

Мені здалося, що він усміхнувся. Коли Глумський скалить зуби, неможливо визначити — збирається він учепитися в тебе чи усміхається.

— Досить, — сказав я. — Дуже догадливий. Скажи краще: чому Горілий прийшов на гончарню?

Ми попрямували грузькою дорогою. Круглясті сліди копит — тут з дальніх кар’єрів возили глину-червіньку волами — були заповнені оранжевою водою. Вона аж кипіла під рясним дощем. Кулемет відтягував плече.

— Ну, оце тобі й бабине літо, — промовив Глумський, повернувшись до мене.

По його вигнутій, обтягнутій суконною курткою спині вода стікала, ніби з покрівлі. Він скоса зиркнув на мої чоботи, що стали мов начинка для глиняного тіста.

— Ти ж як, у чоботях і вартував у Семеренкових?

— Ось відчепися, — сказав я. — Чи тобі мало зараз клопоту?

— Багато, — пробурчав він. — Але ти дивись не скривдь її, Антонінн. Ти ж метикуй, її кривдити не можна.

— Неодмінно скривджу, — промовив я. — Я для цього сюди й приїхав… Я неодмінно скривджу. Недарма ж я сидів у дворі. Климар, той, бач, прийшов почастувати її цукеркою… Той не хотів скривдити.

— Така дівка — рідкість небачена, — уже не так суворо проказав Глумський, — Я до неї давно придивлявся. Ти ще під стіл лазив, а я в ній людину розгледів…

Дощ так періщив по брезенту, що заглушав слова Глумського. Я підступив до нього впритул, дуло карабіна, що підстрибував на горбатій спині голови, мало не вткнулося мені у підборіддя.

— Я на ній оженити сина мріяв! — несподівано вигукнув Глумський та й затряс у повітрі круглим, немов кавун, кулаком, погрожуючи невідомо кому. — Вони ж ровесники були. Товаришували. Як війна почалася, їм уже по п’ятнадцять було… Ех, думаю, мерщій би підросли… І оженив би! — вибухнув він. — Із шкури виліз би, а оженив… Така дівка, розуміти треба!

Він знову махнув кулаком. Напевне, він одружив би сина з Антоніною. Кажуть, гарний у нього був син Тарас, справжній парубок. І сміливий. Кинути гранату в озброєних фриців у сорок першому — це треба було мати щось у душі. Ось тільки чеку забув висмикнути. П’ятнадцать років!

Перший кар’єр був чистий. На дні лежав старий поламаний струг. Вода стікала на дно кар’єру рудими патьоками. Тут усе було руде й червоне — під колір глини. Навіть листя мати-й-мачухи, що росло по схилах кар’єру, здавалося яскраво-червоним. Воно ввібрало пил червіньки і тепер, під дощем, вилискувало червоним глянсом.

Слизькою стежиною, що кривуляла понад нерівними краями кар’єру — цієї ями, немов пробитої в землі велетенським зазубленим осколком, — ми пройшли далі, туди, де темніли залізні кістяки двох бронетранспортерів. За триста метрів виднівся ліс.

Десь тут, як розповідав Гупан, Горілому, що конвоював оці машини, обпалило обличчя. Доля вирішила виправдати давнє сільське прізвисько.

Як і все довкола, бронетранспортери зблизька вилискували ясно-червоним. На металі утворився наліт з пилу й іржі. Зараз його полірував дощ, і він поблискував.

— Нема нікого! — сказав, обертаючись, Глумський.

Борти транспортерів були посічені великими осколками «ересів». Вітер посвистував у пробоїнах та зазублинах металу.

— Мені здалося, що до цього місця вони йшли всімох! — гукнув я у вухо Глумському. — А потім їх стадо шестеро…

Тут стежка вливалася в широку, витоптану волами й помережану глибокими коліями дорогу. Саме на ній і стояли бронетранспортери. Дорога обтікала їх, як річка обтікає острови, з обох боків. А трохи праворуч був кар’єр, край якого густо поріс бур’яном, лопухами, мати-й-мачухою.

Глумський увійшов у ці зарості і майже зник: сірі круглі реп’яхи чіплялися йому за плечі. Він глянув униз і здригнувся. Рука, зметнувшись над лопухом, ухопила наплічну частину карабінного ременя, але одразу ж і сповзла.

— Що там? — вигукнув я і метнувся до Глумського, важко, мов ядра, викидаючи вперед чоботи.

Це був старий, покинутий кар’єр, із зруйнованого рівчаками виїзною дорогою, що ледве виднілася крізь дощ по той бік ями. Вода, легенько дзюркочучи, збігала водориями вниз, і на дні ями набралося оранжеве озерце.

Я не зразу вбагнув, що в кар’єрі лежить людина; здалося, то вимазана червінькою купа старого ганчір’я. Я, як і Глумський, сторопів, коли купа слабо заворушилася. Беззвучно заворушилася. Страшно.

Пригнувшись і затуляючи очі від дощових крапель. Що скісно шмагали по обличчю, я розгледів у тій купі обриси людського тіла. Ноги в чоловіка лежали у