Читати книгу - "Тривожний місяць вересень"

воді. Він, очевидно, намагався виповзти нагору і геть увесь був покритий шаром рудої червіньки. Та ось рука вибралась звідкись із-під купи, мов щупальце, і кволо потяглась уперед, намагаючись за що-небудь учепитися. Пальці хапали податливе місиво.

Я впізнав цю трипалу руку, вкорочену і немічну, схожу на підбите крило.

2.

Кинувши кулемет, я стрибнув з укосу. Глумський — слідом.

Безсило борсаючись у багні, ми докотилися до озерця на дні кар’єру. Гончар лежав долілиць, у нього ще вистачило сили тримати голову так, щоб не захлинутися мокрою глиною. Я став рачки — коліна роз’їжджалися врізнобіч — і перевернув Семеренкова. За допомогою Глумського підклав під нього брезентовий плащ.

Слідів свіжої рани ніде не було, одяг суціль був укритий рудою глиною, схожою на запечену кров. Мокрою пілоткою я втер Семеренкову обличчя. Відкрилися глибокі, мов борозни од шпателя, зморшки. Тепер вони стягували обличчя навскіс, перетворюючи його на гримасу болю. Семеренків дихав часто і неритмічно, аж ніби схлипував.

Глумський розгублено глянув на мене.

— Нічого, — сказав я. — На фронті, бувало, й не такі оживали.

На губах у гончаря не було крові — отже, поранили не в груди, не в легені. Часте, неглибоке дихання свідчило, що рана була десь біля діафрагми. Коли пролежиш чотири місяці в госпіталі для «живітників», починаєш розуміти, де в людини що закладено.

Я розстебнув на Семеренкові ватянку і рвонув на себе стареньку, латану сорочку. Вона розповзлася легко, мов павутина. Оголився худий, втягнутий живіт із драбинкою м’язів. Крові ніде не було. Я рвонув сорочку донизу. Краплі били по сухій смаглявій гончаревій шкірі й кульками збігали вниз. Що ж із ним скоїлося?

Несподівано трипала покалічена рука Семеренкова, ніби намагаючись допомогти мені, торкнулася живота, залишивши брудні сліди. І я побачив три ледве помітні мітки під ребрами. Спершу вони здалися мені подряпинами. Але, припавши до Семеренкова, я збагнув, у чому річ. Його вдарили тонким ножем. Тричі, в печійку і «під дих», у нервові вузли.

Я озирнувся на Глумського. Але Глумський нічим не міг мені зарадити. Він ще не розумів, у чім справа. Я показав очима на мітки. Найгірше те, що Семеренкова вдарили тонким і довгим бандитським ножем. Ці невинні мітки, котрі навіть не кровоточили, були смертельно небезпечними ранами. Раз немає крові назовні — значить, вона розлилася всередині. Тільки невідкладна хірургічна допомога могла врятувати Семеренкова. Найневідкладніша! А поблизу не було жодного лікаря…

— Потягли! — прошипів Глумський крізь стиснуті зуби.

Так, недарма казали, що Горілий справжній садист і катюга. Просто вбити — цього Горілому було замало. Він кинув смертельно пораненого гончаря в кар’єр, щоб той ще довго видирався по його стінах, як той жук, що опинився у скляній банці. Щоб мучився і кликав людей. І хапав своєю трипалою слабкою рукою глину.

Я підвів очі. Струмки вимоїнами стікали на нас. Червоні струмки. Вітер грався листям мати-й-мачухи. Червоні блискітки спалахували там, де стіни одтинали каламутне небо. Ми борсалися на дні кривавої ями, велетенської рани на тілі землі. Коли ж усе це закінчиться?

Ми поволокли Семеренкова, підтягуючи краї брезентового плаща, на якому він лежав. Ми не могли стати на ноги й видиралися по схилу, запускаючи пальці в глину. Ковзались, як на льоду. Ковтали багнюку. Лаялись. Сутулий довгорукий Глумський повз, мов павучок. Зараз я повною мірою міг відчути фізичну силу й витривалість цього маленького чоловіка. Він повз, випнувши нижню щелепу і перекрививши обличчя.

Двічі ми зривалися з кручі. Стару вивізну дорогу так розмило, що вона майже злилася із схилом. Це тривало довго. Ми брали підйом метр за метром.

— Стійте! — проскрипів раптом Семеренків. — Не треба… Покиньте.

Він прийшов до тями. Очі були розплющені, але дивився не на нас, а в небо. Краплі дощу падали прямо в ці розплющені, не захищені повіками очі й скочувалися, мов сльози. Запалі гончареві щоки зовсім утягнулися: здавалося, ще трохи, і в западинах почне збиратися вода.

Ми завмерли. Я схилився над Семеренковим, затуливши його від дощу. Він не міг не помітити мене. Але непритомний вираз його очей не змінився.

— Пече! — проказав він, намагаючись піймати ротом дощові краплини.

Глумський зачерпнув у пригорщі червоної води із струмка, вилив йому на обличчя. Губи ухопили цівочку.

— Вони… Антоніну?.. — промовив Семеренків.

Він промовляв, раз у раз надовго перепиняючись. Щоб вимовити слово, треба було вдихнути повітря, а це давалося важко. Говорити зараз було для нього роботою. Найважчою в його житті роботою.

— Антоніна вдома, — сказав я. — Климаря вбито. Усе гаразд!

Семеренків приплющив очі. Він відпочивав. Він переживав радість. Це теж була для нього робота.

— За що? — спитав я, нахиляючись до гончаря ближче, щоб розібрати відповідь.

Глумський смикнув мене за рукав: знайшов, мовляв, час, не муч людини! Але я знав, що чекати не можна.

— За що?

Семеренків зробив болісне зусилля. Рот смикався, і вода пузирилася в його кутиках. А слова ніяк не виштовхувалися назовні, не піднімалися на поверхню. Гончар захрипів, знову розплющив очі.

— Дівчинка, — мовив він. — Донька… Подбайте… Убережіть… Прошу…

— Так! — сказав я, кусаючи губи.

Тут можна було ревти скільки завгодно: косий дощ шмагав в обличчя, усі сльози світу міг би змити цей дощ і звести в червону криваву калюжу на дні кар’єру.

— Так!

— Донька, — повторив він, немов боявся, що ми не запам’ятаємо як слід. — Подбайте… Прошу…

— За що? — гукнув я йому в вухо. — За що?

Я не мав права жаліти його зараз.

— Кажіть! Кажіть же!

— Гроші,— проказав він. — Гроші». Я… справді… спалив… Бісові гроші… Я зразу їх спалив…

— Які гроші? Кажіть! Кажіть, ну!

— Там… були… в машинах… два мішки… Німецькі… паперові… мішки… Горілий приніс— Заховати… Я спалив… потім… Бісові гроші… Навіщо?.. Вони… не повірили… Я спалив… Слово честі… У печі… На випалі… Уночі… Вони не повірили… По три мільйони в мішку… Навіщо мені? Слово честі, я…

Семеренків вробив спробу підвестися. На мить його обличчя набуло знайомого мені прохально-жалібного виразу, що так не пасував до цих різких, мужніх зморщок, прямих і впертих губів, хрящуватого, горбкуватого носа та басовитого глухого голосу — голосу капітанів і полярників.

— Слово честі… Не брешу!..

Він захрипів, намагаючись вигукнути щось, але лікті роз’їхалися в мокрій глині, голова впала. Обличчя розгладилося — ні прохання, ні гримаси якогось фізичного зусилля на ньому не було. Пульс іще слабо прощупувався.

— Навіщо ти? — докірливо промовив Глумський. — Бачиш як.

Коли через півгодини нам пощастило-таки витягти Семеренкова з кар’єру, він уже не дихав. Заляпані червоною глиною в голови до ніг, ми стояли над