Читати книгу - "Острів Дума"

після моєї катастрофи. Це був голос — Едгар-зслизнув-на-ку-ку.

— Нічого, — відповів я. — Не має значення.

— Тобі треба подзвонити доктору Камену і розповісти йому про свої нові ідеї, — сказала вона. — Про те, що ти тепер медіум. Не пиши йому мейл, а зателефонуй, будь ласка.

— Добре, Пам. — Я почувався дуже втомленим. Не кажучи вже про знервованість і злість.

— Добре, що?

— Я тебе добре чую. Голосно і ясно. Ніяких непорозумінь. Викинь усе це к-бісу собі з голови. Я хотів тільки врятувати Тома Райлі.

Отже, вона не мала відповіді. І раціонального пояснення, звідки я взнав про Тома, також. На цьому ми й зупинились. Коли я вимкнув телефон, у мене майнула думка: «Жодна з добрих справ не обходиться без покарання».

Можливо, й вона подумала те саме.

— 6 —

Я почувався злим і розгубленим. У таку сиру, мрячну погоду на це не було ради. Спробував писати фарбами, але не зміг. Зійшов униз, узяв альбом для етюдів, та спромігся тільки на закарлючки на кшталт тих, що рисував в минулому житті під час телефонних розмов: карикатурну каліч з великими вухами. Я вже зібрався з огидою пожбурити альбом подалі, аж тут задзвонив телефон. Виявилося, Ваєрмен.

— Ти прийдеш сьогодні після полудня?

— Авжеж.

— Та я був подумав, що, може, через дощ...

— Я планував доповзти машиною. Я все’дно нічим тут не зайнятий.

— Гаразд. Тільки поетичних читань не буде. Вона в притьмареному стані.

— Погано їй?

— Не гірше, ніж бувало. Розфокусована. Незграбна. Хитається. — Він важко віддихнув, ніби вітром повіяло в телефоні. — Слухай, Едгаре, мені неприємно про це питати, але чи не можу я залишити її на тебе на якийсь час? На сорок п’ять хвилин щонайбільше. У Баумгартенів щось там із сауною — чортів обігрівач — і хлопець, котрий приїде його налагодити, мусить показати мені де там вирубний перемикач чи щось таке. І треба ж, звичайно, підписати папірець про виконання ним роботи.

— Без проблем.

— Типросто принц. Я б тебе поцілував, аби не оті твої нагноєні губи.

— Іди ти на хер, Ваєрмене.

— Авжеж, усі в мене закохані, це моє прокляття.

— Мені дзвонила Пам. Вона побалакала з тим моїм другом, з Томом Райлі. — Зважаючи на те, що трапилося між ними, дивно було називати Тома другом, але до біса це. — Здається, вона зіпсувала йому всі плани на самогубство.

— Дуже добре. Але чому тоді в твоєму голосі свинцева туга?

— Вона хотіла, щоб я їй розповів, як я про це дізнався.

— Не як ти дізнався про їхні шури-мури, а саме про...

— Як я діагностував його суїцидальну депресію на відстані півтори тисячі миль.

— Ага! І що ти їй сказав?

— Не маючи поряд із собою гарного адвоката, я змушений був принизитися до правди.

— І вона вирішила, що ти un poco loco[195].

— Ні, Ваєрмене, вона вирішила, що я muy loco[196].

— А яка різниця?

— Ніякої. Але вона буде насиджувати думки про це — повір мені, коли я кажу, що Пам найкращий інкубатор в США, — і я боюся, що колись мої гарячі добрі справи вихлюпнуться прямо в лице моїй меншій дочці.

— Зважаючи на те, що твоя дружина шукає, кого б їй звинуватити.

— Це найвірогідніше припущення. Я її знаю.

— Кепсько.

— Я розхитав Ілсин світ більш, ніж хотів би. Для Іллі й для Мелінди все їхнє життя Том був ніби їхім рідним дядьком.

— Тоді ти мусиш переконати свою дружину, що ти і справді бачив те, що бачив, і твоя дочка не має до цього ніякого стосунку.

— Та як же я можу таке зробити?

— А якщо розповіси їй щось таке про неї, чого ти ніяким чином не міг би взнати?

— Ваєрмене, та ти здурів! Я не вмію робити такого, коли заманеться!

— Звідки ти знаєш? Я мушу перервати розмову, аміго, судячи зі звуку, ланч міс Істлейк щойно опинився на підлозі. До зустрічі?

— Авжеж, — погодився я. І хотів додати: «Прощавай», але він уже повісив слухавку. Я теж пішов від телефону, гадаючи, де я міг покласти садові рукавички Пам, ті, на яких написано РУКИ ГЕТЬ. Можливо, аби я їх розшукав, ідея Ваєрмена виявилася б, кінець-кінцем, не такою вже й дикою.

Я шукав їх по всьому будинку, але марно. Можливо, я викинув їх після того, як намалював «Друзів з сюрпризами». Тепер вже не міг пригадати. От тільки я ніколи більше їх не бачив.

— 7 —

Того пополудня в кімнаті, що її Ваєрмен та Елізабет називали Порцеляновою вітальнею, панувала печальна атмосфера субтропічної зими. Дощ геть розперезався, хвилями барабанячи по стінах і вікнах, здійнявся вітер, він з гуркотінням проривався крізь пальми, що оточували Ель Паласіо, кидаючи на стіни їх летючі тіні. Уперше з того часу, як почав приходити сюди, я не побачив сенсу в розташуванні порцелянових фігурок на столі; там не було tableaux[197], люди, тварини і будівлі валялися абияк. Єдиноріг та один з чорнолицих хлопчиків лежали поряд з перекинутим шкільним будинком. Якщо сьогодні й можна було побачити якийсь сюжет на столі, то це був сюжет фільму-катастрофи. Біля садиби в стилі Тара стояла жерстяна банка від печива «Ніжна Зваба». Ваєрмен розповів мені, що ямаю робити, якщо її забажає Блізабет.

Сама леді, трохи завалившись набік, сиділа в кріслі-візку, байдуже втупивши погляд у розгардіяш на своєму ігровому столі, де зазвичай панував лад. Вона була в синій сукні, яка гармоніювала з величезними синіми «Чак Тейлорсами»[198] на її ногах. Через її перекошену позу викот «човником» на сукні розтягнувся у кривій усмішці, виставивши напоказ бретельку ліфчика кольору слонової кістки. Зі здивуванням я усвідомив, що загадуюся, хто вдягав її сьогодні вранці, вона сама чи Ваєрмен.

Спершу вона говорила розважливо, правильно зверталась до мене на ім’я, питала про моє здоров’я. Коли Ваєрмен вирушав до Баумгартенів, вона з ним попрощалася, намовляючи його вдягти капелюха і взяти з собою парасольку. Все було гарно. Але коли за чверть години я приніс їй з кухні поїсти, відбулися різкі зміни. Вона втупилася очима в куток і я почув її мурмотіння: «Повернися, повернися, Тесі, тобі там не місце. І хай одоробло іде геть».

Тесі. Звідкись я знав це ім’я.