Читати книгу - "Син"

неначе електричний струм пройшов крізь неї. Вона не розплющувала очей, відчувала його губи, такі ніжні, його руки, що пестили її тендітну спину, його щетину, його запах і його смак. Вона хотіла цього, хотіла всього цього… Але водночас дотик привів її до тями, вирвав її з прекрасного сну, в якому вона дозволила собі заблукати, адже це начебто не загрожувало жодними наслідками. До цієї миті.

– Я не можу, – прошепотіла вона тремтячим голосом. – Стіґе, мені треба йти.

Він відпустив її, і вона швидко відвернулась. Вона відчинила вхідні двері, але зупинилась на порозі.

– Стіґе, це була моя провина. Ми ніколи більше не повинні так зустрічатись. Розумієш? Ніколи.

Вона зачинила за собою двері, перш ніж він устиг щось відповісти.

Сонце вже пробило собі шлях крізь сувої хмар, і з лискучого чорного асфальту піднімалась пара. Марта ступила у цю парню.

Крізь свій бінокль Маркус бачив, як жінка забігла в гараж і, так і не піднімаючи капот, рушила заднім ходом стареньким «гольфом», на якому вони були приїхали. Вона поїхала так швидко, що він не міг як слід сфокусувати на ній оптику, але скидалось на те, що вона плаче.

Потім він знову спрямував бінокль на кухонне вікно. Сфокусував. Чоловік стояв там і спостерігав її від’їзд. Його долоні були стиснуті в кулаки, його щелепа тремтіла, і вени набрякли на скронях, наче від болю. Наступної миті Маркус зрозумів чому. Чоловік витягнув руки, розкрив долоні і притиснув їх до віконного скла. Щось блищало на сонці. Сережки. Вони вштрикнулись застібками йому в долоню – і дві тоненькі цівки крові стікали по його зап’ястках.

Розділ 24

У відділку панували сутінки. Хтось виходячи вимкнув загальне світло, з переконання, що йде додому останнім, а Симон не дав собі клопоту знову вмикати, адже літніми вечорами світла було досить і без того. Крім того, в його новій клавіатурі підсвічувались клавіші, тож у настільній лампі взагалі не було потреби. Їхній поверх у цілій будівлі споживав 250 тисяч кіловат-годин на рік. Якби вони могли довести цей показник до 200 тисяч, то заощаджених коштів запросто вистачило б на дві додаткові машини бригади надзвичайного реагування.

Він гортав віртуальні сторінки веб-сайту клініки «Howell». Фотографії з цієї офтальмологічної клініки не мали нічого спільного з фотогалереями більшості інших американських приватних лікарень, які зазвичай нагадують п’ятизіркові готелі з усміхненими пацієнтами, захопленими відгуками і хірургами, схожими на кінозірок чи пілотів. Ця клініка умістила на своїх веб-сторінках лічені фотографії і стислу інформацію про кваліфікацію персоналу, результати застосування тих чи інших методів, посилання на статті, опубліковані у солідних журналах, і номінації на Нобелівську премію. І найголовніше: відсоток успішних результатів для тієї операції, яка необхідна Ельзе. Цифра істотно перевищувала 50 %, але не настільки, наскільки він сподівався. З іншого боку, цифра була достатньо низькою, щоб повірити в її справжність. Жодні ціни на сайті не вказувались. Але він не забув, про яку суму йдеться. Вона була такою високою, що переконувала.

Він відчув рух у темряві. То була Карі.

– Я намагалася додзвонитись тобі додому. Твоя дружина сказала, що ти тут.

– Так.

– Навіщо о такій порі?

Симон стенув плечима.

– Іноді, коли не можеш повернутися додому з хорошими новинами, відтягуєш повернення, наскільки є змога.

– Що ти маєш на увазі?

Симон проігнорував її запитання.

– Чого ти хочеш?

– Я зробила так, як ти звелів: перетрусила всі архіви, шукала всі можливі й неможливі зв’язки між убивством Іверсен і потрійним убивством на фабриці. І не знайшла бодай натяку на зв’язок.

– Тобі, звісно, зрозуміло, що це не виключає існування такого зв’язку, – сказав Симон і перегорнув сторінку на веб-сайті.

Карі відсунула стілець і сіла.

– Якщо він є, то я точно не можу його знайти. І у мене дуже пильне око. І я думаю…

– Думати завжди корисно.

– …можливо, все простіше: грабіжник нагледів дві нагоди: будинок Іверсенів і підпільну фабрику наркотиків. З першого пограбування він виніс досвід, що треба завжди вибити з жертви шифр до сейфа, перш ніж її вбивати.

Симон підняв очі від комп’ютера.

– Грабіжник, що вже застрелив двох людей, марнує півкіло «супербою» вуличною ціною в півмільйона крон, щоб забити свою третю жертву?

– Бйорнстад гадав, що це бандитська розбірка; і в такий спосіб нападники дали знак своїм конкурентам.

– Офіцере Адель, гангстери, відправляючи повідомлення, не витрачають півмільйона на поштові марки.

Карі відкинула голову і зітхнула.

– Айнете Іверсен, ясна річ, не була причетна до торгівлі наркотиками і не плуталася з таким, як Калле Фаррісен. Щодо цього, я думаю, ми можемо бути впевнені.

– Але зв’язок є, – наполягав Симон. – Чого я не можу второпати, то це – чому тепер, коли ми розкрили саме те, що він намагається приховати: тобто що існує цей самий зв’язок, – ми досі не здатні визначити, в чому, власне, цей зв’язок полягає? Якщо він насправді аж такий туманний, навіщо тоді вбивця докладав стільки зусиль, щоб приховати, що за обома вбивствами стоїть одна й та сама особа?

– Можливо, він приховує це не для того, щоб заплутати нас, – позіхнула Карі.

Вона вмить стулила рота, побачивши, якими очима витріщився на неї Симон.

– А звісно ж! Ти права!

– Хто, я?

Симон підхопився. Тоді знову сів. Ляснув по столу долонею.

– Він не турбується про те, що його особистість викриє поліція. Він непокоїться, що на це спроможеться хтось інший.

– Він боїться, що хтось прийде по його душу?

– Так. Або, можливо, він не хоче когось насторожувати своєю присутністю. Але водночас…

Симон взявся за підборіддя рукою і тихо вилаявся.

– Водночас що?…

– Усе набагато складніше. Тому що водночас він зовсім не ховається. Вбивство Калле в такий спосіб – це явне повідомлення комусь.

Симон роздратовано відкинувся на спинку і хитнувся назад зі стільцем. Вони сиділи мовчки в темряві, що дедалі густішала навколо них, а вони того й не помічали. Симон першим порушив мовчання.

– Мене не полишає думка, що життя Калле закінчилося так само, як життя деяких з його клієнтів. Дихальна недостатність внаслідок передозування. Наче вбивця – такий собі ангел помсти. Тобі це ні про що не говорить?

Карі похитала головою.

– Тільки те, що вбивство Айнете Іверсен не відповідає цій логіці: наскільки мені відомо, вона нікому не прострілювала груди.

Симон підвівся. Підійшов до вікна і подивився на вуличні ліхтарі. Під вікнами прогуркотіли два пацанчики на скейтах. Обидва підлітки були у фуфайках з каптурами.

– Ой, я геть забула, – вигукнула Карі. – Один зв’язок я таки знайшла. Між Пером Воланом і