Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

156
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 61 62 63 ... 117
Перейти на сторінку:
її дядьком, хто він там канонік чи протоієрей, сам чорт ногу зламає, не розбереш.

— Канонік.

— Славна людина. Намагався навернути мене у віру. На щастя, в Палермо він був проїздом, а то, мабуть, затягнув би до мене в гості його святість. Йому навіть на думку не спало, що я людина набожна… А моя невістка, кажуть, дуже гарна?

— Атож, дуже.

— А може, вона дуже жагуча? За мого молоду про таких жінок казали «створена для ліжка», — спокійно, зі знанням справи заявив він, ніби йшлося зовсім не про дружину його загиблого сина, і обвів у повітрі обрис простертого тіла. — Мабуть, цей вираз уже вийшов з ужитку, бо жінка втратила свій ореол як у спальні, так і в душі чоловіка. Знаєте, про що я зараз подумав? Католицька церква може святкувати свою найбільшу перемогу: нарешті чоловік почав зневажати жінку. Домогтися цього церкві не щастило навіть у середньовіччя. А сьогодні її тріумф. Богослов сказав би, що це мститься провидіння. Чоловік повірив, що в сексі він дістав цілковиту волю, а насправді ускочив по саме нікуди.

— Атож, цілком можливо… Але, як на мене, ще ніколи, принаймні там, де ще вірять у бога, так не підносилося і не виставлялося напоказ жіноче тіло. Жінка грає ту саму роль, як і реклама, вона закликальниця, вона товар.

— Ви сказали одне слово, в ньому вся сутність цього питання. Жіноче тіло саме виставляється, як колись виставляли напоказ вішальників. Коротше, правосуддя звершилося. Але я щось розбазікався, мені слід трохи перепочити.

Лаурана сприйняв це як натяк і підхопився на рівні.

— Ні, ні, ще не йдіть, — промовив старий, явно стурбований, що так швидко позбудеться нечастої пагоди побалакати.

Він знову ніби задрімав, даючи змогу візитерові помилуватися його гарним, медальним профілем. Ось таким його побачать нові покоління студентів на бронзовому барельєфі у вестибюлі університету, а під барельєфом красуватиметься напис, який неодмінно викличе ущипливий усміх у кожного, хто його ненароком прочитає.

«Колись його так само тихо забере смерть», — міркував Лаурана, прикипівши до нього тривожним поглядом, як раптом старий, не ворухнувшись і ніби продовжуючи перервану думку, сказав:

— Ліпше не видобувати на денне світло деякі факти і події… Є таке прислів'я, точніше, афоризм: хай мертві ховають своїх мерців, треба думати про живих. Якщо ви скажете це північанинові, він зразу уявить собі нещасний випадок, де один убитий, а другий поранений, і вирішить, що ліпше дати спокій мертвому і спробувати врятувати пораненого. А от сіцілієць уявить собі убитого і вбивцю, і для нього подумати про живого — означає допомогти вбивці. А що таке для сіцілійця мрець, найкраще за всіх збагнув, мабуть, англійський письменник Лоуренс, котрий, до речі, допоміг змішати еротику з лайном. Мрець — це сміховинний мешканець чистилища, жалюгідний хробак у людській подобі, що танцює на жаринах… Але якщо мрець — паш кревний, треба зробити все, щоб живий, тобто, вбивця, швидше прилучився до вбитого в полум'ї чистилища… Я з цього погляду аж ніяк не сіцілієць, і мені зроду не кортіло підсобляти живим, себто вбивцям, до того ж я переконаний, що в'язниця — це вельми конкретне втілення цього самого чистилища. Але в загибелі мого сина є таке, що змушує мене подумати про живих, про їхню долю…

— Тобто про вбивців?

— Ні, я маю на увазі не тих живих, які його безпосередньо вбили. Я думаю про живих, які пробудили в ньому цю мізантропію, навчили його бачити темні сторони життя і чинити дивні вчинки. Ті, кому судилося дожити до моїх літ, схильні думати, що смерть — це акт людської волі, а для мене зокрема — акт, що не вимагає великого зусилля. Одного чудового дня мені набридне слухати голос ось оцього, — він показав на програвач, — міський гомін, служницю, котра півроку поспіль співає про сльозу на щоці, і мою невістку, яка протягом десяти років щодня запитує про моє здоров'я з таємною надією почути, що я переселився нарешті на той світ. І тоді я вирішу померти, так само просто, як інші вішають телефонну трубку, коли їм увіриться базікання нав'язливого зануди або бовдура. Коротше, я хочу сказати так: коли людина ціною гіркого досвіду, муки і невеселих дум дійшла до такого от душевного стану, смерть для неї стає звичайнісінькою формальністю. І якщо є тут винуватці, то їх треба шукати серед найближчих людей. У випадку з моїм сином почніть бодай з мене, адже батько завжди винний, завжди. — Вигаслі очі старого ніби затуманилися серпанком далеких спогадів. — Як бачите, я один з живих, які потребують допомоги.

Лаурані здалося, що старий професор або щось утаює, або його мучить якесь невиразне похмуре передчуття.

— Ви думаєте про щось певне? — запитав він.

— Та ні, нічого певного. Я ж сказав, що думаю про живих. А ви?

— Мені важко вам зараз відповісти, — сказав Лаурана.

Запала мовчанка. Лаурана підвівся і почав прощатися.

Старий професор подав йому руку.

— Це непроста загадка, — промовив він.

І незрозуміло було, чи він мав на увазі вбивство сина, чи одвічну загадку буття.

9

Наприкінці вересня Лаурана повернувся до містечка. Нічого нового за цей час не сталося, як йому одразу повідомив адвокат Розелло в клубі, відкликавши його вбік, щоб не чув грізний полковник Сальваджо. Але зате Лаурана мав новини для Розелло, і він розповів адвокатові про зустріч з депутатом, про історію з паперами, які Рошо обіцяв доставити політикові, якщо той виступить з викриттям.

Розелло був вражений. Слухаючи розповідь учителя, він усе приказував: «Отакої!» А потім натужно почав згадувати бодай один натяк чи слово Рошо, які мали б дотичність до цієї неймовірної історії.

— Я гадав, тобі бодай щось про це відомо, — сказав Лаурана.

— Щось відомо? Та ти мене просто ошелешив!

— Можливо, його мовчанка пояснюється тим, що він повстав проти одного з твоїх однопартійців і боявся, що ти втрутишся і спробуєш його переконати, що він помиляється. Він був упертюх, але іноді легко піддавався чужому впливу. Якби ти довідався, то почав би тиснути на нього, вимагати примирення. Не міг же ти залишитися байдужим до погроз щодо одного з твоїх однопартійців, а, отже, і всієї партії в цілому.

— Коли йдеться про твого родича, доводиться іноді поступатися партійними інтересами. Аби він удався до мене, я б зробив усе, щоб йому допомогти.

— Але, мабуть, саме цього він і не хотів: тобі довелося б ризикувати твоїм становищем у партії задля справи, яка обходила його особисто. Адже він сказав, що це питання суто особисте і дуже делікатне.

1 ... 61 62 63 ... 117
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зарубіжний детектив», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зарубіжний детектив"