Читати книгу - "Фауст"

втишаю вас —

Забороняю навісні пересвари!

Володарю немає шкідливішого

Над розбрат і незлагоду між челяддю:

Тоді його накази не вертаються

Луною виконання незабарного, —

Буяють скрізь свавільники розгукані,

І він даремно лає їх, розгублений.

Та це не все ще: сварами та чварами

Ви лиховісних викликали привидів;

Вони мене обстали, ніби в Орку я,

А не до краю рідного вернулася.

Чи це мара, чи спогади минулого?

Чи я була, чи є, чи буду жахом тим,

Руїнницею міст, маною, маревом?

Тремтять дівчата, а тобі все байдуже,

Промов, стара, слова свої розважливі!

Форкіада

Хто довгих літ всіляке щастя згадує,

За сон тому богів найвищі милості.

Ти ж, долею прещасною впосажена,

В житті стрічала лиш коханців пристрасних,

Готових на які завгодно подвиги.

Тезей тебе запраг, тебе, дитину ще,

Сам гарний, дужий, рівня Геркулесові.

Гелена

Узяв мене, десятилітню сарноньку.[94]

Сховав мене в Афідні-місті, в Аттиці.

Форкіада

Коли ж тебе звільнили Кастор з Поллуксом,

Геройства цвіт найкращий за тобою вивсь.

Гелена

Та підійшов під ласку перш, признаюся,

Патрокл одважний, побратим Ахіллові.

Форкіада

Тебе ж оддав твій батько Менелаєві,

Що був і морехід, і домолюб разом.

Гелена

Віддав йому дочку, а з нею й царство все,

І Герміона в шлюбі тім родилася.

Форкіада

А як пішов він в бій за крітську спадщину,

Прекрасний гість явивсь тобі, самітниці.

Гелена

Нащо ти згадуєш напіввдівство моє

І лихо, що мені потому скоїлось?

Форкіада

Бо в тій війні і я, критянка вільная,

У бранку обернулась, у невільницю.

Гелена

Шафаркою тебе він враз поставив тут,

Звіряючи на тебе все майно своє.

Форкіада

А ти його покинула і в Трої десь

Кохання насолодами впивалася.

Гелена

Не говори про насолоди! Безліч бо

Мені упало злигоднів на голову!

Форкіада

Ще славлять, ніби двійником являлась ти —

Тебе і в Трої, і в Єгипті бачили.

Гелена

Облиш химерні вигадки та вимисли,

Бо хто я є, уже й сама не тямлю я.

Форкіада

А ще говорять, що до тебе з Гадесу

Ахілл літав любовним перелесником,

Бо й за життя без долі був закоханий.

Гелена

Як тінь із його тінню я єдналася, —

То був лиш сон, те і слова потверджують:

Тепер уже й сама я тінню нидію.

(Омліває, падає на руки півхору).

Хор

Змовкни, змовкни,

Зловіснице, злорічнице ти!

Із пащеки однозубої,

Із гирла жахного

Тільки лихе можна почуть.

Бо та злоба, що вдає з себе добрість,

Вовче нутро під овечим руном

Більше лякають мене, як трьох —

головий той Цербер.

Ми тривожно слухаєм:

Чом? Як? Відки те взялось —

Тая лютість,

Що в потворі таїться десь?

Замість утішних, привітних, лагідних

Слів, що навіяли б нам забуття,

Ти із минулого згадуєш

Більше про нещастя,

Блиск теперішнього тим

Ти отьмарюєш разом

І в майбутнім

Світло надії криєш ясне.

Змовкни, змовкни!

Щоб душа із цариці

Геть не вилинула,

Щоб осталась надовго

В найпрекраснішім тілі,

Що понад нього в світі нема.

Гелена опритомніла і знову стає серед хору.

Форкіада

Із-за хмари, із-за тучі вийди, сонце золоте!

І сповите ти ясніло, а тепер — гори, палай!

Глянь ласкаво, як навколо розцвітає любо світ!

Хоч і звуть мене бридкою, я прекрасне визнаю.

Гелена

Хилитаючись виходжу я зі млосної імли;

І радніша б відпочити, бо вже втома всю змага,

Та годиться нам, царицям, як і людям взагалі,

Бадьоритись, не коритись несподіваній біді.

Форкіада

Нині встала перед нами ти у величі краси;

В тебе в зорі — повеління; що велиш нам? Говори!

Гелена

Що ви згаяли у сварці, надолужте нині враз!

Все зготуйте для офіри, як загадано царем!

Форкіада

Все готове вже в хоромі: триніг, чаші, гострий ніж,

Чим кропити, чим кадити — тільки жертву укажи.

Гелена

Не назвав і цар офіри.

Форкіада

Не назвав? О горе нам!

Гелена

Що за горе прочуваєш?

Форкіада

О царице! Жертва — ти!

Гелена

Я?

Форкіада

І решта.

Хор

Горе й лихо!

Форкіада

Ти поляжеш під ножем.

Гелена

Це жахливо! Чуло серце!

Форкіада

Неминучий той кінець.

Хор

Ах! А ми? Що з нами буде?

Форкіада

їй судилась гідна смерть,

Вам же всім упала доля — у піддашші на трямку,

Мов дроздам у западеньці, теліпатися рядком.

Гелена і хор стоять, уражені й перелякані, своєрідною мальовничою групою.

Привиддя! Так усі й поціпли злякано,

Тремтять за те життя, що вже немає в них…

Отак і люди — ті ж нікчемні привиди,

Не люблять з сонця світом розлучатися,

Та від кінця — ні випросу, ні визволу,

І всі те знають, хоч бодай не знать його!

Так, ви пропащі! Нум, пора заходитись!

(Плеще в долоні).

Де не взялись у дверях замасковані карлики, що жваво виконують усі загади.

Сюди, до мене, карлики кружалисті!

Підкочуйтесь! Тут досхочу нашкодите.

Ось місце вівтарю золоторогому;

На срібний пруг кладіть ножа блискучого,

Глеки поналивайте вщерть водою ви,

Щоб плями крові чорної було чим змить;

Долівку застеліть розкішним килимом,

Щоб жертві стать по-царському навколішки,

Нехай тоді її, обезголовлену,

Почесно, як годиться, поховаємо.

Панталіда

Стоїть цариця осторонь, задумавшись,

Дівчата в'януть, мов трава підкошена…

Між них найстарша я, і мій обов'язок —

З тобою, щонайстарша, перемовитись.

Досвідчена ти, мудра й мов зичлива нам,

Хоч та безмізка челядь і сварилася.

Скажи, як можна лихові зарадити?

Форкіада

Це легка річ; залежить од цариці лиш

Себе спасти і вас зарятувати всіх,

Тут треба тільки швидкості й рішучості.

Хор

Найчесніша поміж Парок, наймудріша між Сівілл,

Не вживай ти злотних ножиць, провісти нам довгий вік!

Бо мов чує вже гойдання, неприємне колихання

Наше тіло, що воліло б колихатись у таночку

Чи в обіймах любо