Читати книгу - "Биті є. Гоцик"

ще має зробити, перш ніж покинути високий берег назавжди?!

Упав на коров’ячу шкуру, хитнув башкою: пахне… Ілією. Ізідорою.

Надвечір усе населення сусіднього селища знову переполошилося не на жарт. На високому березі, де ще тільки позавчора лякаюче й містично каплиця за якісь, певно, смертні гріхи покарала трьох людей та стала їм останнім прихистком, у легких сутінках розгорілося високе міцне багаття. Не вщухало й не згасало, наче вправна рука вчасно підкладала їжу ненаситному полум’ю. Деякі цікаві не втрималися, і хоч стара донья Марія шепотіла похмуро: «Бісівське місце! Не ходіть…» – таки пішли хто з відрами, хто з лопатами: як не гасити, так від чортів відбиватися.

Гоцик палив згадки про Ілію й Ізідору. Одяг палив, черевики, стіл, за яким любили збиратися, плетені крісла, кошики з гнилими овочами і фруктами, зім’яті простирадла, Іліїн рюкзак, лляні покривала і біло-коричневу коров’ячу шкуру…

Кидав до ясного багаття посеред кам’янистого подвір’я, усе роззирався, ніби мав би знищити геть усе, чого торкалася рука Ілії. Чи Ізідори.

Поява місцевих збила програму. Знітився. Упав біля багаття, дивився на полум’я, мовчав спустошено.

Синьйор Костелло підсів. Обережно поклав долоню на Гоцикове плече.

– Кабайєро… Певно, ви стільки випили, що вам би варто і поїсти…

Гоцик зиркнув на нотаріуса тьмяно. Той усміхнувся сумно.

– Не лишайтеся тут сьогодні. Важкий день… Тяжкі спомини. Порожнеча… Ходімо до мене. Дружина приготувала смачну печеню і наказала, щоб я обов’язково запросив вас…

Гоцик сунув за нотаріусом услід у бік селища, озирався спустошено: у сірих сутінках двійко місцевих чоловіків спритно і швидко гасили вогнище. Набирали у відра дрібного каміння, кидали на багаття. Відсахувалися від пекучого полум’я, косувати на пагорб, набожно хрестили безсмертні душі, той же час поверталися до роботи, бо над головами, у похмурих небесах уже готувалася відридати по трьох нещасних сама матінка-природа. Хмари опустилися – підскочиш, то й рукою дістанеш, перші краплі дощу впали на землю, вітер розминався зухвалими поривами.

– Ходімо! – гукнув один чоловік другому.

– Ще води з потічка на багаття хлюпну, – відповів другий, побіг з відром до стрімкого потічка під вежею.

– Вода геть стіну вежі підмила, – сказав першому, коли вже не йшли, бігли під дощем до селища.

– Хай це хазяїна турбує, – розсудливо відповів перший.

Вдруге за тиждень середземноморське узбережжя Андалусії стогнало від важкого, як солдатський чобіт, буревію. Бив, гадюка, навідмаш без розбору праворуч-ліворуч, нишпорив, як той мародер, по хазяйських засіках, вивертав дахи, ламав дерева, заливав землю холодними брехливими сльозами: мало мені, мало… Ще дайте!

Міцний будинок синьйора Костелло і черепинки не віддав, а от апельсини посипалися – вранці садок нагадував сюр: голі чорні віти, уся земля вкрита помаранчевими плодами і зеленим листям.

Гоцик виспався – усі трусилися, а він спав, як убитий. Вранці разом із хазяями збирав апельсини у плетені кошики, одне в голові: до Севільї мчати треба. Ілію з Ізідорою втратив, бо то до коней, то до тої… синьйори Алмейди сіпався. Тепер до Марічки запізниться. Обіцяв за два дні повернутися, а вже третя доба пішла…

Гукнув нотаріуса: подякувати, попрощатися… Синьйор Костелло стояв біля вибагливої кованої хвіртки, дивився на високий берег.

– Свята Діво Маріє… – шепотів вражено.

Гоцик підійшов, став поряд, глянув на кручу, де височів дім, більше схожий на палац. Нема дому! І вежі нема! Здалеку тільки пагорб побачив. Звів брови насторожено: наче дім – тільки перший у списку. А Гоцик другий…

Синьйор Костелло уже заводив таратайку.

Гоцик не опирався. Усівся на вузьке сидіння, трусився поряд із нотаріусом, вдивлявся у місце, яке ще кілька днів тому гордилося міцними кам’яними стінами, живилося божевільними людськими мріями. Та чим ближче під’їжджали, тим спокійнішим ставав. Може, так і треба?… Потічок довго трудився – розмив фундамент дебелої вежі. Буревій завалив її на будинок, а той ніби чекав. Третій поверх обрушився всередину. Зверху його присипало уламками стін другого поверху, а перший став надійним вмістилищем для всього того.

Гоцик зупинився за кілька метрів від зруйнованого обійстя. Тільки тепер помітив – буря відірвала верхівку тополі, вирівняла пагорб: й не здогадаєшся, що рукотворний… Підійшов ближче – змії нікуди не поділися. Їх не зацікавили руїни вежі, не перебралися у черево будинку, не розповзлися десятьма гектарами, звивалися на пагорбі – й не підійти.

– Охороняють… – повторив слова старої доньї Марії.

Ошелешеного нотаріуса більше хвилювали справи реальні.

– Вам знадобиться немало коштів, аби відбудувати все це, – бідкався, ходив руїнами, заглядав у всі дірки. – Вигідніше продати… Багато не попросиш… Така біда!

– Переоформимо сьогодні ж… – похмуро відказав Гоцик.

– На кого?

– На громадянина Вяйно Кірвеса. До речі, – додав тужливо. – Ваша таратайка часом не «SEAT Arosa» зветься?

За чотири доби старенька автівка синьйора Костелло, що він і не сподівався від неї колись здихатися, повільно під’їжджала до околиць Севільї. Щедрий кабайєро Семен Гоценко на прізвисько Гоцик відвалив нотаріусу шістсот євро, хоч чесний пан відверто признався: бензину-то небагато бере, в економному режимі 3 літри на 100 км, але рухається тільки в економному режимі. Трохи більше на швидкість натиснеш – зупиниться і може більше не зрушити.

– Беру…

Гоцик роздивлявся блакитну, як мрія, сестру Ізідориної жовтогарячої автівки, у горлі грудка. Зі справами розібрався швидко. Виклав майже всі гроші, що мав, за переоформлення Іліїного спадку на громадянина Вяйно Кірвеса. Нотаріус напружено вивчав паспорт естонського громадянина, в якому супилася та ж пика, що і в українському документі кабайєро.

– Він… Ви… маєте якісь плани щодо цієї власності? – допитувався нотаріус.

Гоцик похитав башкою.

– Хай… відпочине. Від людей. А там побачимо.

Перед від’їздом востаннє пішов до руїн. Приклав долоню до земляного пагорба.

– Прощавайте…

Сумніви не відпускали. Щось важливе мав сказати їм… Живим. Із чимось вкрай важливим повертався до Ілії й Ізідори, та звістка про наглу смерть розтрощила мозок, нині – останній шанс згадати все і таки прошепотіти. Хоч мертвим.

– Іліє… Ти помилявся. Бухгалтера не варто було вбивати, – сказав, бо увесь час від португальського Сініша до цього іспанського високого берега тільки й думав, що про синьйору Алмейду. Похнюпився. – І не мордуйся на небесах, що не встиг за життя покарати… Пусте.

– Ізідоро… – мовив. – То не любов, якщо вбиває і виймає душу. То щось інше… Таке потужне й міцне, що світ зникає, але… не любов. Навіть якби підкорився, наробив тобі дітей, у морі з тою рибою скнів… Сама б утекла. І… правильно б зробила.

Зітхнув.

– Спіть…

Пішов до зруйнованого дому. Став перед ним – ялозив поглядом по міцних, здавалося б, не підвладних будь-яким стихіям, кам’яних брилах,