Читати книгу - "Спокута"

огорожу, щоб вийти на польову дорогу, але він не знаходив її на карті. Бігла вона, щоправда, в потрібному напрямку пласкою, майже без дерев, рівниною. Вони йшли ще з півгодини, аж почули стрільбу з зеніток у кількох милях попереду, де було видно шпиль церкви. Він зупинився, знову звіряючись із картою.

— Там же нема бабів, на тій карті, — сказав капрал Нетл.

— Шшш… У нього знову сумніви.

Тернер сперся всією вагою на стовп огорожі. Бік болів щоразу як він робив крок правою ногою. Та гостра штука немовби вистромилась і чіпляла його за сорочку. Неможливо опиратися бажанню намацати її пальцем. Проте відчував він лише ніжну, розірвану плоть. Це несправедливо, що він після минулої ночі знову повинен вислуховувати насмішки капралів. Утома й біль зробили його дражливим, але він промовчав і спробував зосередитися. Знайшов на карті село, але доріжки їхньої не знайшов, хоча вона, без сумніву, вела саме туди. Усе було саме так, як він і думав. Вони вийдуть на дорогу й повинні будуть триматися її аж до лінії оборони вздовж каналу Берґ-Фюрн. Іншого шляху немає. Капрали продовжували підколювати його. Він згорнув карту й рушив уперед.

— Які наші плани, начальник?

Він не відповів.

— Ой, ой. Тепер ти образив її.

Десь далі за зенітками вони почули вогонь артилерії, своєї артилерії, що долинав звідкись із заходу. Наблизившись до села, почули гуркіт машин, які їхали дуже повільно. Потім побачили їх — витягнувшись в одну лінію в північному напрямку, вони рухалися зі швидкістю пішохода. Спокусливо було попроситися, щоб їх підвезли, проте він із досвіду знав, яку доступну ціль становитимуть вони з повітря. Ідучи пішки, ти і бачиш, і чуєш, що діється, їхня доріжка вийшла на велику дорогу, де та під прямим кутом завертала на виході з села. Хвилин із десять вони дали відпочити ногам, присівши на краєчку кам’яного риштака. Тритонні й десятитонні вантажівки, напівгусеничні й санітарні машини ревли на вузькому повороті, рухаючись зі швидкістю менш ніж одна миля на годину, й віддалялися від села довгою, прямою дорогою, обсадженою з лівого боку платанами. Дорога вела просто на північ, до чорної хмари диму над обрієм. Це горіла нафта, і там був Дюнкерк. Компас тепер не потрібен. Вздовж дороги де-не-де валялися понівечені військові машини. Ніщо не повинно дістатися ворогу. З кузовів вантажівок байдуже дивилися притомні поранені. Їхали також броньовані й штабні машини, кулеметні транспортери з «бренами», мотоцикли. Упереміж із ними, напаковані домашнім скарбом і валізами, їхали цивільні машини, автобуси й фермерські вантажівки, вози тягли коні або штовхали чоловіки й жінки. Повітря було сизим від вихлопних газів, і в цьому смороді втомлено брели — наразі швидше від машин — сотні солдатів, більшість із яких несли гвинтівки й свої незручні шинелі — зайвий тягар у цей погожий, теплий ранок.

Разом із солдатами рухалися цілі сім’ї, тягнучи валізи, клунки, немовлят або тримаючи за руки дітей. Єдиним людським звуком, який почув Тернер, звуком, який перекривав гудіння двигунів, був дитячий плач. Були там і старі люди, які йшли самотою. Якийсь старий у свіжому полотняному костюмі, з метеликом на шиї і в теплих домашніх капцях човгав, підпираючись двома палицями, так повільно, що його обганяли навіть машини. Важко відсапувався. Куди б він не йшов, він уже туди не дійде. По той бік дороги, якраз на розі, знаходилася взуттєва крамниця, яка була відчинена й працювала. Тернер побачив жінку з маленькою дівчинкою, яка щось говорила продавцеві, котрий стояв, тримаючи в руках розпаровані черевики. Усі троє не звертали уваги на процесію за їхніми спинами. Рухаючись проти течії і намагаючись повернути на тому ж таки розі, ішла колона броньованих машин, фарба яких ще й не нюхала битви. Прямували вони на південь, назустріч німецькому наступу. Все, чого вони могли домогтися в бою з бронетанковою дивізією, — це кілька годин відстрочки для солдатів, що відступають.

Тернер підвівся, напився з манірки й влився в процесію, приткнувшись за парою рядових з полку шотландської легкої піхоти. Капрали рушили за ним. Тепер, коли вони приєдналися до головного потоку відступаючих, він уже не почувався відповідальним за них. А те, що він не виспався, ще й посилювало його ворожість. Сьогодні їхні насмішки особливо кололи його, бо немовби зраджували товариськість попередньої ночі. Фактично ж, він відчував ворожість до всіх навколо себе. Усі його думки стиснулися до однієї, розміром як макове зернятко: вижити.

Прагнучи позбутися капралів, він пішов швидше, обігнав шотландців і проштовхався крізь групку черниць, які вели кілька десятків дітей у синіх жакетиках. Вони нагадували залишки інтернату, такого, в якому він учителював одного літа неподалік від Лілля перед вступом до Кембриджа. Тепер те життя здавалося йому життям якоїсь іншої людини. Мертва цивілізація. Спершу зруйнували його життя, потім життя всіх інших. Він сердито йшов уперед, знаючи, що довго таку швидкість не витримає. Він уже бував раніше в подібній колоні, у перший же день, і знав, чого він шукає. Праворуч від нього була канава, але неглибока й відкрита. Дерева росли з іншого боку. Він прослизнув через дорогу, якраз перед легковим «рено». Коли він зробив це, водій натиснув на клаксон. Різкий сигнал несподівано розлютив Тернера. Досить з нього! Він скочив до дверцят водія й різко рвонув їх. Всередині сидів елегантний маленький чоловік у сірому костюмі й капелюсі, поряд із ним купою лежали валізи, а родина тіснилася на задньому сидінні. Тернер схопив чоловіка за краватку, а відкритою правою рукою вже готовий був врізати по дурній пиці, але інша сильна рука схопила його за зап’ястя.

— Це не вороги, начальник.

Не відпускаючи його руки, Мейс відтягнув його набік. Нетл, який стояв одразу за ними, ногою захлопнув дверцята з такою силою, що відлетіло бічне дзеркальце. Діти в синіх жакетиках радісно закричали й заплескали в долоні.

Усі троє перейшли на протилежний бік і пішли під деревами. Сонце стояло вже високо, було тепло, але тінь на дорогу ще не падала. Деякі з машин, що лежали в канавах, були підбиті під час повітряних атак. Біля покинутих вантажівок, повз які вони проходили, валялося різне добро, розкидане солдатами, які шукали їжу, випивку або бензин. Тернер і капрали йшли через весь цей мотлох: котушки стрічки для друкарських машинок, які сипалися з коробок, гросбухи для подвійного бухгалтерського обліку, оцинковані столи й обертові стільці, кухонний посуд і запчастини до двигунів, сідла, стремена й збруя, швейні машини, футбольні призові кубки, розкладні стільці, кінопроектор і бензиновий генератор — обидва роздовбані