Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Та як же можна було пройти, не спинившись, мимо порозставлюваних на широченних ряднах виробів волинських та чернігівських гут, доброго скла, котре вражало око насиченістю барв, досконалістю ліній, дотепністю вигадки.
Були ж бо там не тільки чари й сулії, кухлі та кубки, а й знаменитий києво-печерської гути посуд, видуваний у вигляді всіляких птахів, тварин і рослин, з дотепними написами, що заохочували пропияк до пильного дудління, навіть з картинами, з тими ж таки Мамаями, з різного відтінку смальтами, з глибоким ритуванням та з опуклими візерунками.
Все це вигравало й бриніло проти сонця всіма прозорими блисками, сліпило очі, але одвести їх було годі, і матінка вже боялась, щоб вайлуватий Михайлик і на цей раз чого не розбив.
За кілька кроків Кохайлик знову витріщився на новий квітник, на українські килими, на пухкі й кошлаті коци, привезені килимарями й коцарями з Полтавщини, з Чернігівщини чи з Волині.
Лежав там і килим кшталту полтавського, де красувався на круглому полі Михайликів новий знайомий — Козак Мамай з бандурою, з квітами круг його парсуни по килимових берегах.
Сиділи на мирославському базарі й гуцули та бойки з коцами та килимами, але вже без квітів і без поля серединного, а з вугластими візерунками, що від них наш Михайлик не мав сили одвести очей.
Вражали око на базарі й гуцульські сорочки, вишивані двома барвами — землі чорної й землі, вогнем обпаленої, і подільські — вирізувані та біломережані, і полтавські — набирувані, з хмеликами, з чорнобривцями та з усякою іншою всячиною — в барвах лагідних і не крикучих, — і до того всього придивлявся Михайлик, оком прикидаючи — яка сорочка на нім більше сподобалась би тій зарозумілій панні Кармелі-Ярині, і найбільше вабили його біломережані, а не вишивки по шовку сріблом і золотом з усякими панськими витребеньками… Поглядав хлопчина й на рушники, наче вгадуючи, якими ж пов’яже Ярина його старостів: чи ось такими, хрещиком вишиваними, буковинськими, чи тканими, червоно-білими кролевецькими, чи полтавськими, мережаними й квітчастими?
І, в своїй простоті рушник вибираючи, що на ньому до вінця стати хотілось би («Та ми з тобою на рушничку стояли, та ми з тобою присягу мали»), Михайлик все-таки йшов за мамою по базару, на той бік його, майже ніде не спиняючись.
Спинився він тільки біля діда Копистки, цехмайстра жебраків, спинився-таки, бо ж мимо пройти снаги не було: старий Варфоломій Копистка торгував веретенами й сопілками.
А сопілки ті…
45
Ого, ті сопілки славились не в самій лише Калиновій Долині, тож і стояв біля Копистки цікавих величенький гурт.
Він грав там на своїх сопілках, Варфоломій, а що було ранувато і старий ще не встиг надудлитись горілочки, то й грав у такому нестримному захваті, наче співала це душа народу, потім кидав сопілку на купу таких самих і, поки був тверезий, цей неминайкорчма, балакав з охочими слухачами.
— Скрипку, либонь, чорти вигадали, — казав старий, — а в сопілочку сам святий Петро грав… — І Варфоломій розповідав про дудариків, про сопілки, про різні голоси: які з вільхи прив’яленої, а які з клена, ще інші — з бузини чи з калини, і в кожної свій голос. — Аж ось, послухайте! — І знову на тій чи на тій загравав, щоб знали люди, чим різниться тутешня сопілка від карпатської скосівки, що про неї співається в пісні: «Гей, на високій полонині вітрець повіває! Гей, там сидить вівчар молоденький, на сопілці грає…» І він пригравав мелодію гуцульської пісні, і люди слухали, чекаючи далі — чи розмов, чи переливів щораз нової сопілки, і з досадою повитріщались на пана Купу-Стародупського, котрий, по базару тиняючись і в усе, що там бачив, втручаючись, преповажно, чи як ми тепер сказали б, авторитетно, мовив:
— Кому вони тепер потрібні, твої сопілки!
— Е-е, ні, пане Купо! Сопілка — річ потрібна. Навіть і в час війни! — І цехмайстер жебраків, особа в місті не остання, одвернувся до слухачів, які шанували його слово, та й знову заговорив: — Коли я ріжу кленові патички для сопілок весняними ночами, як защебече соловейко, то й пісні ллються з них веселі, солов’їні. А ті, що беру вдень, ті голосніші, басовитіші, як полуденний крик орла. А для сумних пісень вирізую паліччя восени — з калини…
— Сумних тепер не тра! — проголосив обозний.
— А веселих? — спитав хтось із юрби.
— Веселих тим паче.
— А яких же вам треба?
— Ніяких.
— Ого! — єхидкувато здивувався дід Копистка. — Таж людям рота не заткнеш.
— Свій рот побережи-но!
— Він у мене прездоровий, як у сома, — посміхнувся Копистка і, глузливо на пана Пампушку поглядаючи, вшкварив на кленовій сопілці такого веселого комара, а потім і козачка, і полтавочку, і циганочку, і буряка, і метелицю, і єврейського триндика, і польського краков’яка та молдаваночку, і шість пальців дударика так хутко та ловко бігали по соплах, що хто в танець пустився, а хто за сусідку тримався, щоб не закрутитися й собі, а потім кинулись один перед одним сопілки в діда Копистки купувати, кому яка подобалась, крім хіба тої, що завжди лишалася в його руках (сопілочка з калиночки, ясенове денце), його улюбленої, з якою він не розлучався років, либонь, тридцять, граючи на ній журливе, сумовите й божественне.
І ледве паніматка спромоглась відтягти звідтіль синка свого цікавого, вони вступили в царство їстівного, голоднісінькі, і, хоч уже вставала над містом, як казав на раді пан обозний, загроза голоду, — на базарі в той день іще всього було доволі…
Так принаймні здавалось Михайликові та його матінці.
Тільки здавалось!
Бо замало було вже в городі солі — й дрібної чорноморської, і кам’яної закарпатської, і величківської, яку привозили з Польщі.
Хоч і мліли ще серед базару волики й телиці, вівці, свині, але й м’ясива в городі ось-ось могло не стати.
Чимало й збіжжя продавалось на базарі в ту суботу. Стояли вулиці возів — із сіном, з прядивом, з вівсом, із хмелем. І лантухи з борошном, і мішки з крупами, і камені жовтого цукру, і дупляники меду, і всього було багато, навряд чи хто й подумав би, що припасу задля такого великого міста замало-таки, і здавалося людям, що на мирославськім базарі є все, чого душі заманеться, аби гроші…
В Михайлика з мамою, крім забутого в кишені череп’я розбитої гладишки, нічого не було, тож вони й проскочили чимдуж мимо яток, щоб не бачити й не нюхати, бо парували ж там і всякі борщі — гетьманський з поребриною, і чернігівський
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця», після закриття браузера.