Читати книгу - "Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi"

березня 1917 р. Тимчасовий уряд призначив його куратором Київської шкільної округи (до неї входили Київська, Чернігівська, Полтавська, Вінницька і Подільська губернії), а 19 серпня 1917 р. – товаришем (заступником) міністра освіти по відділу вищої школи Тимчасового уряду. Він був прихильником еволюційного шляху формування української системи народної освіти, що розходилося з політикою українізації освіти, виробленою І та II Всеукраїнськими учительськими з'їздами та здійснюваною генеральним секретарством освіти.

Після Жовтневого перевороту М. Василенко повернувся з Петрограда в Україну. Цілком віддався науково-педагогічній діяльності, був обраний професором в кількох вищих школах Києва, читав історію України та історію українського права на Вищих жіночих курсах, в Українському народному університеті та інших навчальних закладах. Він не брав активної участі в політичному житті під час правління Центральної Ради, хоча у січні 1918 р. був обраний як юрист за фахом до Генерального Суду Української Народної Республіки.

За гетьмана П. Скоропадського М. Василенко повернувся до політичного життя. У день перевороту він був запрошений до складу уряду, а 30 квітня П. Скоропадський доручив йому формування кабінету. Гетьман цінував М. Василенка за широку ерудицію, інтелігентність, високу працездатність, особливо ж – ґрунтовне знання української проблеми, помірковане ставлення до росіян, їхньої культури. Правда, глава Української Держави зазначав, що Миколі Прокоповичу «були притаманні всі якості й недоліки наших професорів». І все ж гетьман вважав, що «мати такого міністра народної освіти все ж була знахідка». Використавши свої зв'язки, М. Василенкові вдалося залучити в уряд досить авторитетних на той час діячів, сформувати першу гетьманську Раду Міністрів. Проголовувавши на двох перших засіданнях уряду 2 і 3 травня 1918 p., М. Василенко передав прем'єрські обов'язки Ф. Лизогубу, а за собою залишив посаду міністра освіти (з другої половини червня – міністра освіти та мистецтв) та за сумісництвом (до 21 травня) міністра закордонних справ.

Приступаючи до виконання обов'язків міністра освіти, М. Василенко на початку травня 1918 р. подав гетьманові «доповідну записку», де зазначив умови, на яких він погоджувався прийняти цей пост. У записці висувались вимоги: заснувати 4 українські університети, українізувати всі типи шкіл, заснувати Академію наук, національні бібліотеки, архів, музей та театр. Значну частину цього плану Миколі Прокоповичу вдалося втілити в життя. Були започатковані Українська національна бібліотека та два державних університети в Києві і Кам'янці-Подільському, відкрито 50 нових українських загальноосвітніх шкіл, вжито заходів до організації в нижчих школах навчання українською мовою тощо. Але на особливу увагу заслуговує участь М. Василенка у заснуванні Української академії наук (УАН). Тут він продовжив підготовчу роботу, проведену Науковим товариством ім. Т. Шевченка у Львові (НТШ) і Українським науковим товариством у Києві (УНТ), які очолював М. Грушевський. З ініціативи М. Василенка до Києва було запрошено В. Вернадського. За два місяці (з травня по червень) вони зібрали три комісії: по створенню національної української бібліотеки світового зразка, по вчених установах та вищій школі, по розробці законопроекту про заснування Української академії наук.

30 липня 1918 p. M. Василенка було призначено заступником голови Ради Міністрів Української Держави, а 9 серпня 1918 р. – президентом Державного Сенату – вищого судового органу України, що був створений замість колишнього Генерального Суду.

Невдовзі перед тим, як було розв'язано питання про заснування Української академії наук (14 листопада 1918 р. було ухвалено відповідний закон, а 27 листопада відбулися установчі збори), М. Василенко вийшов зі складу гетьманського уряду, залишаючись президентом Державного Сенату. З політичного боку це рішення було зумовлено тим, що в цей час П. Скоропадський прагнув досягти угоди з керівництвом українських соціалістичних партій, обіцяючи включити їх представників до складу уряду, який в результаті мав стати більш «українсько-національним». Це викликало рішучий протест у групи міністрів-кадетів, лідером якої був М. Василенко.

В добу Директорії М. Василенко вже не брав активної участі у політичному житті, хоча його прізвище і було названо у складі відновленого Генерального Суду. Він більше зосередився на науково-викладацькій діяльності. У лютому 1919 р. був обраний президентом Київського університету, також читав курси лекцій у кількох інших вузах.

26 липня 1920 p. М. Василенка обрали академіком Української академії наук. 18 липня 1921 р. спільним зібранням УАН його було обрано президентом Академії наук. Тоді ж Українська академія наук була перейменована на Всеукраїнську академію наук (ВУАН).

27 лютого 1922 p. M. Василенко на вимогу більшовицького уряду склав повноваження президента, а сам заглибився в суто наукову працю.

У вересні 1923 р. академіка було заарештовано за участь у контрреволюційній організації «Київський обласний центр дій» і засуджено до 10 років ув'язнення, але завдяки неодноразовим клопотанням академічної громадськості, зарубіжних вчених і політиків 24 листопада 1924 p. M. Василенка помилувано й звільнено з-під арешту.

Протягом всієї наукової діяльності М. Василенко входив до складу багатьох наукових товариств, комісій та комітетів. 1891 р. вступив до Історичного товариства Нестора-Літописця, членом якого, а певний час і головою, був протягом майже сорока років. Був одним із членів-фундаторів Українського наукового товариства (УНТ), заснованого 1906 p.; 1910 р. став головою історичної секції УНТ. 1911 р. обраний дійсним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка (НТІП) у Львові; входив до складу історико-філософської секції цього товариства і його Археографічної комісії. Як адвокат був членом Київського юридичного товариства при Київському університеті. Протягом 1922—1926 pp. очолював Товариство правників при ВУАН. З 1925 до 1933 року плідно працював на посадах голови соціально-економічного відділу ВУАН та голови Комісії по вивченню історії західноруського та українського права, в інших академічних комісіях та комітетах. З 1934 р. припинив активну наукову працю.

Визначний вчений залишив по собі велику наукову спадщину, зокрема фундаментальні дослідження української історії, історіографії, суспільного устрою та права, про політичні погляди українських діячів, мислителів. Покажчик лише основних друкованих праць складає близько 300 творів. Помер М. Василенко 3 жовтня 1935 р. в Києві.

Праці М. П. Василенка

Генеральное следствие о маетностях Киевского полка: 1729—1730 / Под ред. Н. П. Василенко. – К., 1892.

Генеральное следствие о маетностях Киевского полка: 1729—1730 / Под ред. и с предисл. Н. П. Василенко // Чтения в Ист. о-ве Нестора-Летописца. – 1893. – Кн. 7. – Отд. 3.

Материалы для истории экономического, юридического и общественного быта старой Малороссии / Под ред. Н. П. Василенко. Вып. 1: Генеральное следствие о маетностях Нежинского полка, 1729—1730. – Чернигов, 1901. – IX.

Материалы для истории экономического, юридического и общественного быта старой Малороссии (Под ред. Н. П. Василенко). Вып. 2: Экстракт из указов, инструкций и учреждений. – Чернигов, 1902.

М. С. Грушевский как историк // Украинская жизнь. – М.,