Читати книгу - "Хрест: постбіблійний детектив"

із сценарієм і так само по команді горланили пісні Лебедєва-Кумача і Соловйова-Сєдого.

Комсомольці на повне горло демонстрували свій поп-арт:

Смело, товарищи, в ногу!

Духом окрепнем в борьбе,

В царство свободы дорогу

Грудью проложим себе!

– Ви зараз приймете по пузирю оковитої на грудь, а мені одному долати цю дорогу, у «царство свободи», – посміхався Харкавий, дивлячись, як диявольський вихор оволодіває масами.

Як це добре придумано – комунізм. Комуна. Стадо. Людина сама по собі – індивід. Від самотності та зі страху шукає Бога. А коли комуна, коли втрапляє у стадо, вона забуває, чим відрізняється від зграї тварин. У стаді чи у комуні – вона такий же хижак, як вовк у своїй зграї. Ідеологічно наступальна, соціально захищена. Там наверху нехай думають, а тут горлань голосніше і смокчи фронтових сто грам поглибше.

Червону чернь обробляли згідно із ідеологічною рецептурою. Спочатку напоїти. Біля бочок з пивом вишикувалися черги із атеїстами. Шкварчали шашлики, які тут же поглинали, облизуючи жир із розпашілих губ та змочуючи сорокаградусним фактором ідейного гарту.

Виглядало так, що ці печерні язичники пожирають самі себе, приносячи у жертву тіла собі подібних. Жадібно ковтаючи кавалки тваринного м’яса, вони самі дичавіли. Оживали десь найглибше заховані, доісторичні та доцивілізаційні інстинкти, коли ця двонога тварина ще не була людиною.

А їй і не хотілося нею бути. Нащо ходити під Богом, який всюди є і все бачить. Ліпше ходити під партією, від якої можна сховатися і яку можна обдурити фальшем революційних маршів, щоб натомість сипонути у кишківник цю пропагандистську халяву.

А що там, наверху? На церкві чи на небі? Нам – по барабану. Нам добре тут, внизу, а ті, що наверху, нехай розправляються з Богом. А ми тут вип’ємо за перемогу.

Коли почалися п’яні танці під «Інтернаціонал», Паша уже долав першу колонаду. Піднявся над натовпом, і його враз побачили, завислим на фронтоні, товариші по партії і комсомолу.

– Товариші активісти! – почав вступне слово перший секретар райкому комсомолу на сходах церкви. – Сьогодні після засвоєння теоретичного матеріалу ми з вами беремо участь у його практичному освоєнні. Сьогодні товариш Харкавий демонструє вам практичне заняття. А саме ліквідацію хреста як символу опіуму народу.

– Це великий почин районного масштабу, – вихопив у молодшого ідейного побратима матюгальник товариш Яцків. – Але ви знаєте, що великий почин товариша Леніна, який ніс колоду на суботнику, мав ще більше продовження. Пройшло вже півстоліття, товариші, а ми й надалі, слідом за нашим вождем, на комуністичних суботниках носимо колоди. Так і тут. Це лише великий почин. На жаль, у кожному вашому селі є церква. А то й дві чи три. Ви повинні повернутися додому і повторити подвиг, який звершується на ваших очах. Ви повинні знести у своїх первинних комсомольських організаціях хрести як пережитки минулого, з якими нам не по дорозі до комунізму, товариші!

І тут його заглушив гул маси, яка виражала безсловесним ревінням те, що побачила.

Паша у процесі сходження зачепив шнурок за шию святого Петра, чия скульптура була на першому ярусі церкви.

Але шнурок сповз із гладкого мармуру, і Харкавий завис, теліпаючись у повітрі.

Для п’яної юрби все дійство перейшло уже в інший вимір. Чисто спортивний ажіотаж. Паша боровся з Богом, і вони були його вболівальниками. Як на футболі.

Знизу почали підказувати, як ліпше лізти і за що хапатися. Були навіть бажаючі кинутися на допомогу. Але Паша різким жестом відфутболив їхній ентузіазм. Герой має бути один. У героїв не буває помічників, тим більше публічних, на людях.

Він таки видряпався на поверхню колонади і під улюлюкання юрби переможно замахав кінцівками. Юрба ревіла.

Вона це робить завжди однаково і самовіддано. Так само, як вона майже дві тисячі літ тому ревіла на порозі палацу Понтія Пілата: «Розіпни його! Розіпни!»

Вона, чернь, завжди однакова. Темна і сліпа. Жорстока і тупа. Її величально іменують народом чи нацією. Рушієм до комунізму чи могильником капіталізму, а їй завше хочеться одного і дуже простого – розіпни! Незнищенність юрби, в яку зігнані люди, у результаті чого вони перестають бути людьми, в одному – вона не може жити без розп’ять.

Вона, юрба, раз по раз виринає із пилюки історичних гостинців, щоб вимагати, як носій влади, чергового розп’яття. І їй найвищу насолоду приносить те, що розіпнутий на хресті був учорашнім її богом. Тільки у цьому є найвищий кайф юрби – розіпнути Бога.

Або якщо не богом, то кумиром, світочем. О, як вона, юрба, втомлюється від цих світочів. Яким нестерпним для неї є їхній духовний клич, коли ось поруч, усе так про сто і гармонійно у відповідності із призначенням юрби, – шашлик на халяву.

Юрба втомлюється від живих світочів. Вона любить їх мертвими. Вона бере прапори і хоругви і йде на їхні могили плакати. Їй так легко і просто. Розіпнути й оплакувати.

А поки вони живі, всілякі мудрагелі, романтики, філософи, вони її, юрбу, дратують до безтями. Будять у ній звіра, ці зануди, які не розуміють, що нема більшого блаженства, ніж шашлик надурняк, та ще й пролетарських сто грам, і нехай з десять раз по сто!

Як добре придумав цей Романус, що обліпив церковну баню скульптурними барельєфами хресної дороги. Ступай собі по головах святих – і ти уже на «піку комунізму». Паша оглядав, який із відтворених у камені біблійних сюжетів найбільше підходив для останнього штурму.

Найбільш насичена була сцена Страшного суду зі східного боку церковної півкулі. Тут було найбільше виступів, бо скульптурний фрагмент відзначався багатолюддям та творчим розмаїттям. Було на що опертися атеїсту-альпіністу у процесі практичного заняття на комсомольському виїзному семінарі з атеїстичного виховання молоді.

А молодь, вона у нас адекватна. Комунізм – це молодість людства, і його будувати молодим!

Вона вже там, унизу, перетворилася на єдине монолітне страховисько. Багатоголове і збожеволіле, що здригалося у тваринній екстазі, ритм якої відбивав набат комуністичних пісень. Чому так недосконало вивчена філософами нездоланна пристрасть людини втрачати людську подобу, чому їй так солодко, коли вона перестає бути схожою на людину, і чим більше, тим солодше?

Таке розп’яття її душі й у такому віці… Або вона не втримає і сповзе до краю суїциду. Або вибухне небаченим духовним сяйвом. Переступаючи через саму себе.

Світлана розривалася між батьком і коханим. Колізія цього дивовижно незбагненного театру під назвою життя вивела її у таку трагічну колію.

Вона розривалася між близькими людьми, але, дивлячись, як у стані коми лише воля Божа утримує ще десь на