Читати книгу - "Діти капітана Гранта"

І з перевернутих барилець полилася ворвань. Лискучий шар миттєво скував спінену поверхню моря. «Дункан» понісся погамованими водами і увійшов до тихої затоки по той бік грізних мілин, а за його кормою знову завирував океан.

Розділ VI. Мис Бернуллі

Спершу Джонові Манглсу треба було поставити судно на два якорі на глибині п’яти сажнів. Дно виявилося підходящим – воно складалося з твердого гравію і чудово тримало якорі. Отже, судно не віднесе у відкрите море й воно не сяде на мілину. Нарешті після такої тривалої боротьби зі смертельно небезпечною стихією «Дункан» перебував у цілковитій безпеці.

Лорд Гленарван потиснув руку молодому капітанові.

– Дякую тобі, Джоне.

Для Джона Манглса ці три слова були щедрою винагородою.

Гленарван змовчав про свої переживання: ні Гелена, ні Мері Грант, ні Роберт і гадки не мали, якої страшної небезпеки вони щойно уникнули.

Залишалося з’ясувати тільки одне: куди буря відкинула «Дункан»? На скільки він відхилився від тридцять сьомої паралелі? Як далеко вони від мису Бернуллі?

Ці питання щонайперше поставили Джонові Манглсу. Тож він притьмом узявся до спостережень та обчислень. Результати занотував у судновій мапі.

З’ясувалося, що «Дункан» відхилився від наміченого шляху лишень на два градуси. Він перебував під 136°12´ довготи і 35°07´ широти неподалік мису Катастроф, що на південному узбережжі Австралії, за 300 миль од мису Бернуллі.

Лиховісний мис Катастроф лежить навпроти мису Борда, що на острові Кенгуру. Протока Інвестіґейтор розділяє ці два миси і веде до вельми глибоких заток: Спенсера і Сент-Вінсент. На східному березі затоки Сент-Вінсент стоїть порт Аделаїда, столиця провінції Південна Австралія. Місто засноване 1836 року і налічує 40 тисяч мешканців. Це доволі багате місто. Місцеве населення зайняте переважно обробітком родючої землі. Багатий ґрунт дарує їм щедрий урожай винограду, апельсинів та інших сільськогосподарських культур, що тут значно вигідніше за промисловість. Ось тому серед населення значно менше інженерів – куди більше агрономів. Торгівля та індустрія тут не в фаворі.

То чи є можливість тут полагодити «Дункан»? Саме це і слід було з’ясувати. Щоб визначити характер пошкодження яхти, Джон Манглс наказав водолазам спуститися за корму судна. Ті після ретельного обстеження повідомили, що погнулась одна з гвинтових лопатей і зачепила ахтерштевень[65]. Як наслідок – гвинт не міг обертатися. Це було доволі серйозне пошкодження. Звісно, потрібного устаткування в Аделаїді не було і близько.

Добряче все обміркувавши, Гленарван і капітан Джон дійшли висновку: «Дункан» піде під вітрилами вздовж австралійського берега, певна річ, заразом розшукуючи сліди аварії «Британії». Вони зупиняться побіля мису Бернуллі, ретельно вивчать усі відомості про капітана Гранта. Пошуки триватимуть до Мельбурна – саме там можна буде усунути пошкодження. Потому «Дункан» знову крейсуватиме вздовж східних берегів, де, зрештою, й завершить свої пошуки.

На тому й порішили. Джон Манглс вирішив знятися з якоря, скориставшись першим попутним вітром. Чекати довго не довелося – надвечір ураган ущух. На зміну йому прийшов легкий південно-західний вітерець. Команда готувалася до відплиття. І на нових вітрилах о четвертій ранку матроси узялися за шпиль, вирвали якір із ґрунту, і «Дункан» під фоком, марселем, брамселем, кліверами, контр-бізанню й топселем пішов уздовж австралійських берегів.

За дві години мис Катастроф зник за виднокраєм. Яхта пливла повз протоку Інвестрігейтор, увечері обігнула мис Борда і пройшла вздовж острова Кенгуру.

Цей острів є найбільшим з-поміж австралійських островів. Неймовірної краси територія, всуціль укрита зеленим килимом рослинності, що спускається до прибережних складчастих скель. Лісами й рівнинами, як і багато років тому, гарцювали незчисленні стада кенгуру.

Наступного дня, поки «Дункан» крейсував уздовж узбережжя, до острова вирушили шлюпки з командою задля огляду крутих берегів Кенгуру.

Яхта перебувала під тридцять шостою паралеллю. Гленарван же прагнув обстежити всі береги аж до тридцять восьмої паралелі.

Удень 18 грудня яхта пройшла поблизу бухти Енкунте. Сюди 1828 року після відкриття Муррею – найбільшої річки Південної Австралії – потрапив мандрівник Штурт.

Береги цієї бухти – цілковита протилежність зеленого острова Кенгуру. Це була моторошна мертва земля. Пласкі пустельні береги бухти подібні до берегів полярних земель. Лише подекуди цю одноманітність порушував сірий бескид чи горбастий піщаний мис.

Під час плавання команда шлюпок непосильно працювала, але ніхто не нарікав. Чи не щоразу моряків супроводжували Гленарван, Паганель та юний Роберт. Вони особисто хотіли брати участь у пошуках «Британії», та навіть найретельніші пошуки не дали позитивних результатів.

Австралійські береги німували, подібно до прерій Патагонії. Утім, доки наші мандрівники не досягли пункту, вказаного в документі, надія жевріла. У цих місцях пошуки тривали задля перестраховки від будь-якої випадковості.

Уночі «Дункан» дрейфував, щоб триматися на тому самому місці, де його наздогнали сутінки. Вдень проводили ретельні пошуки на березі.

20 грудня мандрівники порівнялися з мисом Бернуллі, не виявивши на своєму шляху ані найменших ознак краху «Британії». Проте безуспішність пошуків нічого не доводила. Адже з моменту катастрофи минуло два роки – за цей час море мало зірвати з підводних каменів, розкидати і знищити всі уламки трищоглового судна. До того ж тубільці, які відчувають корабельну аварію, достоту як шуліка відчуває падаль, безперечно мали підібрати уламки «Британії» до трісочки. Гаррі Гранта і обох його супутників полонили, щойно їх викинуло на берег, та відвели вглиб материка.

Однак тоді втрачала сенс одна з доволі дотепних гіпотез Жака Паганеля. Поки йшлося про Аргентину, учений мав право стверджувати, що цифри, вказані в документі, стосуються не місця корабельної аварії, а місця перебування бранців. Звичайно, в пампі великі річки з їх численними притоками легко могли винести документ у море. А в цій частині Австралії річок, що перетинають тридцять сьому паралель, не злічити. До того ж Ріо-Колорадо і Ріо-Негро течуть до моря пустельним узбережжям, непридатним для життя і незаселеним. Головні ж австралійські річки – Муррей, Ярра, Торренс, Дарлінг – або впадають одна в одну, або несуть свої води в океан через гирла, які стали великими гаванями, жвавими портами. Важко навіть припустити, що водами, де безперестану плавають судна, така пляшка могла вільно проникнути в Індійський океан!

Це міркування не могло залишитися поза увагою проникливих людей. Паганелева гіпотеза, виправдана в умовах аргентинських провінцій Патагонії, не підходила для Австралії. Географ погодився з таким міркування майора. Стало очевидно, що градуси, про які згадано в документі, стосувалися лише місця краху «Британії» і що пляшку було кинуто в море поблизу західного узбережжя Австралії.

Утім, як справедливо зауважив Гленарван, це тлумачення документа не виключало гіпотези, що капітан