Читати книгу - "Не вурдалаки"

ще солодше, ще ароматніше.

…вересня 1996 р

Сьогодні Роман відчуває себе злодієм.

– І справді, – говорить він. – Так чекав дня, коли піду на пенсію, а тепер відчуваю себе, ніби винен у чомусь або скоїв таке, що аж самому незручно.

– Ніби злодій?

– Так! Коли ти мені колись так сказала, то я не зовсім зрозумів, як це. Тепер відчув на своїй шкірі. Діти йдуть до школи, а у мене серце обливається кров’ю. І довго ти звикала до статусу пенсіонера?

– Мені здається, що я ще й зараз учитель. Лягаю спати і бачу уві сні себе в школі. І завжди сняться тривожні сни: то проходжу атестацію, а діти нічого не знають, то неуважні на уроці, то забула перевірити зошити, а до мене приїхали з перевіркою. І звідки такі сни? Я ж весь час сумлінно працювала, ніколи не ходила на роботу непідготовленою.

– Звичайні людські тривоги, – зітхає Роман. – Або занадто віддавала себе роботі.

– А хіба ж можна було інакше? Не з паперами ж працювала, а з дітьми.

– Давай не зациклюватися на роботі, – пропонує він. – Краще поговоримо про щось більш нагальне.

– Наприклад?

– Про кохання. Я ось сьогодні вночі не спав, все думав про роботу, потім почав думками крутитися навколо тебе.

– Біля старої бабці?

– Ти що?! – Роман аж підскочив. – Ніколи так не говори про себе! Бо я дійшов висновку, що кохані жінки з роками не старіють. Вони лише вбирають в себе все найкраще з життя: не старіють, а дозрівають, не слабшають, а стають сильнішими та впевненішими у собі.

– Дякую, – говорю я, дивлячись йому у вічі.

Як же солодко дивитися в його очі, такі знайомі, такі рідні! Як приємно розуміти один одного з півслова та бути у ньому впевненій!

– Я кохаю тебе, – кажу я тихо.

– А я тебе ще більше, – відказує Роман.

…липня 1997 р

Таке вже життя: гарні новини чергуються з поганими. На світ з’явився п’ятий онук. Тепер маємо п’ятьох хлопчиків, бо в Андрійка (нарешті!) народився син. Десь у підсвідомості хотілося, щоб була хоч одна онука, але й чоловіча стать не завадить. У такий нелегкий час будуть передавати одяг від одного хлопчика до іншого. Поганою новиною є те, що у Даринки знову не склалося з чоловіком. І знову вона самотня та живе по найманих квартирах. Мені так жаль її! У всіх дітей сімейне життя склалося, а у неї… Чи то вже доля її така, чи не знаю що.

– Виходить, так повинно бути, – сказав Роман, намагаючись хоч якось мене втішити. – У житті не буває випадковостей. Якщо щось трапилось, то задля чогось.

– Чому? Чи не досить випробувань на її долю?

– Я не можу пояснити, чому так відбувається. Даринка – красуня, розумниця, добра господиня, але не щастить їй з чоловіками. Але вона, попри все, повинна пройти з гідністю свій шлях випробування. І ми її підтримаємо, допоможемо.

– Чим? Мізерною пенсією, яку ми заробили за стільки років праці?

– Трішки допоможемо матеріально, підтримаємо морально, а там знайде і вона свою долю.

– Звідки ти знаєш? – запитую я Романа з надією, бо знаю: що б він не казав – я повірю його словам. Із завмиранням серця чекаю на відповідь.

– Я відчуваю це, – каже він, а я майже заспокоююсь. – І досить сидіти вдома. Пішли до лісу! – пропонує він.

– До лісу? – перепитую, а сама знаю, що ліс заспокоїть, надасть життєвої сили та наснаги. – Зачекай трішки, я візьму води та ліки.

Нам вже нелегко долати великі відстані, але вдалині бовваніє ліс, манить до себе, і ми йдемо з Романом поруч, однією стежкою, як і по життю. Втома та хвороби забуваються, коли ми попадаємо в обійми лісу. Пустун-вітер заграває з берізками, розплітаючи їм довгі коси, перекидається на верхівки осик, ті лопотять листочками, радіють. У цей шум вплітається щебетання птаства та тихе дзюрчання невеличкої річечки. Я на мить зупиняюся, зачарована симфонією лісу.

Щоб заглибитися в хащі, нам потрібно перейти місточком, який райдугою перекинувся через річечку. Мені завжди подобалася ця місцина, тому ми з Романом зупинялися на містку кожного разу.

– Постарів місточок, – каже Роман. – Дерев’яні колоди деінде підгнили та провалилися.

– Як і ми з тобою, – пошуткувала, а жарт вийшов з присмаком гіркоти.

– А я подумав інакше. Цей місток з’єднує два береги. Люди швидко можуть здолати шлях від одного берега до іншого. Життя теж як місток, по ньому ми проходимо шлях від народження до смерті. Ось ми з тобою зупинилися відпочити на містку, ніби на якомусь відрізку життя, між тим, що було і що буде.

– Різниця лиш в тім, що містком можна пройти з цього берега на інший і повернутися назад, а в житті… – сказала я і замовкла. Не хотілося думати про сумне, коли навколо така краса! Води річки, покриті ряскою, притихли, намагаючись швиденько прошмигнути під місточком, щоб знову вирватися на волю та весело побігти далі. Ліс оточив річку, зарослі кущів впритул обліпили береги. Небо синє, аж прозоре, повітря чисте, пахне свіжістю річки.

– Яка навколо краса! – кажу я захоплено. – І все це колись доведеться покинути!

Роман мовчить, задивившись у воду. Напевне, і в його голові засіли сумні думки про те, що ми в цьому світі не вічні. Вічні і цей ліс, і річка, і густі трави, з вкрапленням блондинок-ромашок та синьооких волошок, а ми – прийдешні.

– А ти знаєш, який сьогодні день? – запитав Роман.

– Восьме липня. А що?

– Ти не забула, що сьогодні – день Февронії та Петра?

– Забула, – зізналася я.

– Я хочу тобі сказати, що не забув свою обіцянку. Пам’ятаєш?

– Іноді пам’ять підводить, але те не забула.

– Хочу повторити: коли прийде наш час покинути цей чудовий світ, то ми покинемо його разом, в один день, як Февронія та Петро. Згодна?

– Так! Інакше бути не може! – щиро кажу я.

Нам по шість десятків років, а я вірю, що так воно й буде.

…червня 1998 р

Подумати лише: пройшло сорок п’ять років, як моя двоюрідна сестра Наталія поїхала з матір’ю в Донбас, а тут навідалася до нас! Спочатку я її не пізнала. Ще б пак! Стільки років минуло, коли вона підлітком покинула нашу родину. На довгий час загубилися її сліди у широкому світі. А тут заходить якась поважна незнайома дама та й каже:

– Ну, здрастуй, Марійко!

А мені заціпило. Ловлю знайомі риси, у пам’яті прожогом пролітають тисячі облич, розумію, що знаю ці очі, а