Читати книгу - "Осінь патріарха"
Шрифт:
-
+
Інтервал:
-
+
Добавити в закладку:
Добавити
Перейти на сторінку:
зупинений за його наказом час, побачив безсило обвислі жовті прапори, побачив наглухо зачинені двері - навіть у тих будинках, на яких не було мітки - червоного кола; побачив на балконах пересичених грифів, побачив мертвих, мертвих, мертвих, - повсюди їх було стільки, що годі й порахувати, вони лежали скрізь - у калюжах, на сонячних терасах, серед овочів на ринку, - “справдешні мерці, мій генерале! один бог знає, скільки їх!..” - їх було набагато більше, ніж він волів би бачити в стані своїх ворогів, наче ті здохлі пси, лежали вони в ящиках для сміття, - і крізь дух тліну, крізь знайомий сморід вулиць він почув коростявий запах чуми, але зостався незворушний, не здався ні на чиї благання, аж поки знову не відчув себе цілковитим господарем усієї своєї влади; і тільки коли вже здавалося, що немає на світі сили, ні людської, ні божої, котра спромоглася б зупинити смерть, ми побачили на вулицях якийсь невідомий ридван, і спершу навіть не відчули крижаного подиху влади, її величі, - але всередині оббитої оксамитом похмурої карети ми побачили смертельні очі, тремтячі губи, руку в весільній рукавичці, - та рука жбурляла жмені солі в портали будинків; ми побачили пофарбований у кольори державного прапора поїзд, який продирався крізь хащі гарденій, полохаючи леопардів, дряпався на захмарні верховини високогірних провінцій, і крізь фіранки одного-єдиного вагона, що його тягнув за собою паровоз, ми побачили тьмяні очі на засмученому обличчі, руку незграбної панночки, - та рука сіяла сіль у скорботній пустелі свого дитинства; ми побачили пароплав із дерев’яним колесом та химерними піанолами, що грали мазурку за мазуркою, - він плив, натикаючись на рифи, піщані коси й затори з повалених стовбурів - сліди, залишені драконом повені, який навесні гуляв пралісом, - ми побачили очі, що сутеніли у вікні президентської каюти, побачили бліді губи, чиюсь руку, яка розсипала сіль на очманілі від спеки села, - і ті, хто їв ту сіль або лизав землю, на яку вона падала, миттю одужували і надовго робилися невразливими для лихих прикмет і примх долі, отож він не здивувався, коли в останні роки його осені йому знову запропонували окупацію країни, обґрунтовану тією самою брехнею про політичну епідемію жовтої лихоманки, - його нікчемні міністри лементували: “хай повернуться морські піхотинці, генерале, хай вони повернуться зі своїми пристроями для обкурювання заразних хворих, зі своїми білими госпіталями, зі своїми блакитними газонами, з водограями, які дають здоров’я на цілі віки, - і нехай собі беруть, що хочуть!” - але він грюкав кулаком по столу і казав: “ні!” - доки брутальний посол Мак-Квін не заявив: “досить цих балачок, ваше превосходительство! режим тримається не надіями, не пристосовництвом і навіть не терором, а тільки інерцією давнього й безповоротного розчарування, - вийдіть на вулицю і гляньте правді в вічі, ваше превосходительство, ви на останньому повороті: або прийдуть морські піхотинці, або ми забираємо море, іншого виходу немає, ваше превосходительство!” - “і виходу таки не було, матусю, отож вони забрали квітневе Карибське море!..” - військові інженери посла Івінга розібрали море на частини й пронумерували кожну, щоб потім зібрати його вдалині від наших ураганів, серед багряних світань Арізони, - “вони забрали його з усім, мій генерале, - з віддзеркаленнями наших міст, з нашими боязкими утоплениками, з нашими шаленими драконами!..” - яких тільки засобів він не пробував, покликавши собі на допомогу всю свою тисячолітню хитрість, щоб стався вибух національного протесту проти цього хижого розбою, - все було намарне: “мій генерале, вони не захотіли вийти на вулиці, не допомогли ні вмовляння, ні погрози!..” - ми подумали собі, що це всього-на-сього якийсь новий його маневр, котрим він хоче вгамувати свою безмірну жадобу вічності, хай уже хоч що-небудь станеться, думали ми, нехай вони вивозять те море, чорт із ним, хай забирають навіть усю вітчизну з її драконом!.. ми ніби й не чули улесливої мови військових, котрі приходили в цивільному до нас додому і закликали нас іменем вітчизни вийти на вулиці й гукати: “геть грінго!” - щоб припинити грабунок, - і тут же вони спонукали нас грабувати й підпалювати магазини та вілли іноземців; нам давали гроші, щоб ми вийшли протестувати під охороною армії, солідарної з народними виступами проти агресії, - але ніхто не вийшов, мій генерале, бо ніхто не забув, як військові й раніше давали слово честі, а потім розстрілювали людей під тим приводом, що в натовпі буцімто були провокатори, які почали стріляти у військових, - “отож цього разу й сам народ не з нами, мій генерале!” - і йому довелося взяти на себе ввесь тягар цієї кари, йому довелося самому поставити свій підпис: “Матусю моя Бендісьйон Альварадо, вже хто-хто, а ти добре знаєш, що краще зостатися без моря, аніж допустити сюди морських піхотинців! згадай, як вони придумували накази і примушували мене підписувати їх, вони розтлівали артистів, вони привезли нам біблію та сифіліс, вони втовкмачили людям, що життя легке, що все продається й купується, були б тільки гроші, що від негрів смердить; вони переконували наших солдатів, що вітчизна там, де більше платять, що воїнська честь - це байка, вигадана урядом, аби армія воювала безплатно, - отож, щоб усе це не повторилось, я надав їм право користуватися нашими морськими територіальними водами так, як вони вважатимуть за потрібне в інтересах людства й миру між народами!..” - в угоді йшлося не лише про реальні води, які виднілися в вікні його спальні - аж до обрію, “а про все, що називається морем у повному значенні цього слова, тобто і про флору та фауну вищезгаданих вод, про режим вітрів і зміни атмосферного тиску”, - “геть про все! але я ніколи й подумати не міг, що вони здатні зробити те, що зробили!..” - вони вивезли наше добре старе море, вичерпали гігантськими насосами пронумеровані шлюзи, - в розтерзаному кратері морського дна ми побачили зненацька руїни древнього міста Санта-Марія-дель-Дарієн, поглинутого колись потопом, ми побачили флагманський корабель найвеличнішого адмірала всіх океанів, - “чистісінько такий, яким я бачив його зі свого вікна, матусю!” - своїми земснарядами вони вирвали з коренем оброслий черепашками корабель - він не встиг навіть розпорядитися, щоб цій історичній корабельній аварії віддали належну шану; вони вивезли все, що колись було сенсом його війн і рушієм його влади, і залишили нам лише пустелю, вкриту шорстким місячним пилом, - з важким серцем дивився він на неї, йдучи повз вікна і думаючи щоразу: “матусю моя Бендісьйон Альварадо, освіти мені путь сяйвом своєї мудрості!” - ночами він прокидався від жаху, бо йому ввижалося, ніби всі мерці вітчизни зводяться з могил, щоб він відповів перед ними за продане море, - вони шкреблися в стіни, до нього долинали їхні замогильні голоси, він відчував їхні страхітливі потойбічні зори, коли вони крізь усі замкові щілини дивилися йому вслід, і він насилу тягнув свої величезні лапи ящера, котрий конає в останніх рятівних болотах, у темряві своєї оселі, він блукав, як неприкаяний, а навколо нього свистіли запізнілі
Перейти на сторінку:
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Осінь патріарха», після закриття браузера.
Подібні книжки до книжки «Осінь патріарха» жанру - Сучасна проза 📚📝🏙️:
Коментарі та відгуки (0) до книги "Осінь патріарха"