Читати книгу - "Червоний"

ти, падло, сидиш тут! І сидітимеш!

— Але навіть ви, начальнику, не захочете піти проти вашої конституції, — відрубав Данило: і от чесне слово — ця незвична для табору суперечка вибивала в Засухіна ґрунт з-під ніг.

Далі Червоний повівся так, що напевне не лише я подумки попрощався з ним — адже нічого не заважало не тільки лейтенантові, а й будь-якому конвойному розстріляти Данила отут, на місці. Потім якось відпишуться заднім числом, таке вже бувало — згадайте хоча б трюмлення майора Абрамова. Не знаю, як він потім оформив для керівництва купу розстріляних людей, але якось же оформив!

Тому ви мене зрозумієте: коли Червоний, не виходячи зі строю, повільно опустився на мерзлу землю, я чекав пострілу. Та за мить його приклад наслідували інші бандерівці: півтора десятка змучених, худих, брудних зеків теж вмостилися на землі, за ними — одноокий Томас та інші «лісові брати».

10

Такого видовища табірне відділення номер чотири за чотири роки, що я тут сидів, точно не бачило.

Масові бійки були, але щоб ось так, на плацу, заявляли про відмову від роботи — для начальства це, напевне, занадто. Але саме тому, думаю, лейтенант Засухін спочатку розгубився. А конвойні без наказу офіцера нічого не робили, адже жодної спроби напасти на вартових і тікати не відбувалося, тому пускати в дію зброю солдати не мали права: вони лише скинули автомати з плечей, взяли напереваги, наставили стволи на бунтівну шеренгу.

— Ви-хід-ний! — промовив Червоний і повторив уже голосніше: — ВИ-ХІД-НИЙ!

Його заклик підхопили інші — навіть прибалта, котрі говорили російською ще гірше, ніж бандерівці, дружно скандували з усіма:

— ВИ-ХІД-НИЙ! ВИ-ХІД-НИЙ! ВИ-ХІД-НИЙ!

Ступивши два кроки назад, лейтенант Засухін таки потяг пістолет із кобури. Та враз на його очах, очах конвою, решти вишикованих зеків спочатку один за одним, а потім групами, наче виконуючи команду, доходяги з «політичного» бараку теж опустилися на плац. Хто присідав навпочіпки, хтось просто сідав на холодну землю, хтось при цьому схрещував ноги по-татарськи. На коліна ніхто не став — це я відзначив боковим зором. Нічого не встиг подумати, чесно вам кажу: не зміг прийняти жодного рішення. Коліна самі вирішили за мене — підігнулися: і ось я теж сиджу, хрипко вигукуючи разом з усіма:

— Ви-хід-ний! Ви-хід-ний! Ви-хід-ний!

На мерзлому плацу сиділа вся «п’ятдесят восьма». Та на цьому все не скінчилося — чи то перейнявшись загальним настроєм, чи то поділяючи вимоги українців, чи то, швидше за все, відчувши запах та смак бузи, — зі свого місця зично гаркнув Коля Тайга:

— Правильно, братва! Діло, хохли! Зливай воду, начальник! Даєш вихідний!

— ДАЄШ ВИХІДНИЙ! — підхопили свого ватажка блатні. І ось уже вони опустилися на плац за прикладом «політичних», зухвало скандуючи та ляскаючи про цьому в долоні.

Заплескали і з нашого боку: тепер у відмовниках була чи не третина зони. За ними, побачивши щирий шок офіцера і конвою, спочатку невпевнено, поволі, але за кілька хвилин уже активніше й дружніше, на плац осідали мужики з побутовими статтями: а їх більшість у будь-якому таборі. За десять-п’ятнадцять хвилин переважна більшість зеків сколихувала морозяне повітря закликами:

— Ви-хід-ний! Ви-хід-ний!

За винятком «зсунених», котрі не поспішали визначатися, та «опущених» — табірних педерастів, котрі взагалі трималися окремо, законного вихідного вимагала вся зона.

Напевне, якесь покарання на нас чекало. От тільки вперше за весь час мого ув’язнення про наслідки, навіть найнеприємніше, думати не хотілося. Здається, того ранку такий самий настрій охопив усю зону. Тепер уже не Червоний та бандерівці подали всім приклад: кожен в’язень наслідував того, хто сидів поруч, вигукуючи: «Вихідний, вихідний, вихідний!» та плескаючи долонею об долоню.

Коли до загального протесту приєдналися-таки табірні ізгої, а за ними, зціпивши зуби, підкорилися настроям більшості лояльні до влади суки, лейтенант Засухін не витримав — пальнув угору. Це не подіяло: ніхто не замовк, не сіпнувся, щоб стати на ноги. Засухін вистрілив удруге, потім необхідність у цьому відпала, бо до плацу вже поспішали табірні опери на чолі з Бородіним, хтось із них навіть спробував підняти кількох доходяг, та «кум» жестом заборонив підлеглим когось чіпати — стояв, розставивши ноги та заклавши руки за спину, і слухав монотонне скандування зони. Він мусив дочекатися Абрамова.

І майор не забарився — прибіг на плац у розчахнутому кожушку, без портупеї, лише з пістолетом у руці. Але й він не поспішав вживати будь-яких заходів: навіть якщо тепер заводіїв відтягти у штрафний ізолятор, решта так не розійдуться — силу та зброю так чи інакше доведеться застосувати проти всього контингенту. Такого вже не приховаєш, Абрамову хоч як уже не викрутитися, і Червоний, напевне, брав це до уваги, коли планував свою акцію непокори. До того ж він удало обрав момент: люди справді дуже давно не мали нічого навіть близько схожого на вихідний — законний, як не крути. Ось і прорвало — мусив знайтися хтось, здатний набратися сміливості й підштовхнути до відчайдушного опору стомлену решту.

Поява начальника табору не вплинула на зеків — заклики не стихли, навпаки — побачивши його, хтось із блатних вигукнув задерикувато:

— Банкуй,начальнику!

Кивнувши чи то у відповідь, чи то просто так, майор Абрамов неквапом запхав пістолет до кишені кожушка. Далі, так само не поспішаючи, застебнув кожушок на всі ґудзики, обсмикнув його, поправив шапку на голові, тоді набрав повітря в груди, виголосив на розтяг:

— Нумо... мо-о-овчать!

Навіть якщо хтось один замовк, це не було помітно. Зеки сиділи на землі та вимагали вихідного.

— МОВЧАТЬ! — повторив Абрамов уже голосніше, на всю силу легенів.

Знову ніхто не послухався — кожен дивився на сусіда і не хотів виявитися боягузом. Я чекав, коли майор втретє повторить наказ, проте начальник табору, трошки помовчавши, мовив якось дуже миролюбно, по-простецькому:

— Та хоре вже, кажу. Базарить давайте чи що...

Дивно — тепер його послухали. Скандування враз змовкло, наче по команді, а майор, коротко запитавши про щось Засухіна, знову заговорив, так само не підвищуючи голосу:

— Червоний, це ж ти почав.

— Вимоги законні, громадянине майор, — сказав Данило у відповідь.

— Ви б повставали... Чи до вечора так збираєтесь?

— Буде розмова?

— Якщо я захочу, Червоний, з лежачим тобою поговорю, — зауважив Абрамов. — Вставайте вже, нумо, всі вас уже почули й побачили.

Спочатку Данило, за ним бандерівці, нарешті решта зеків випросталися. Тепер ми стояли на плацу так, як зазвичай перед уранішнім розводом.

— Тобі хто задвинув цю бодягу про вихідний? — поцікавився майор.

— Це