Читати книгу - "Джури козака Швайки"

десяток братчиків і, як стемніє, спробуєш пробратися до полонених. Роздаси їм ножі. Хай розріжуть пута, а як тільки завариться каша, - нехай тікають у бік Дніпра. Нічого їм свої шиї задурно підставляти під шаблі. То як, упораєшся?

- Хтозна, - ухильно відказав Мацик. - Мало хлопців даєш. Сам знаєш, що біля полонених сторожа завжди пильніша, ніж деінде. Щоб не довелося у бійку встрягати.

- Я тебе встрягну, - сказав Вирвизуб. - А хлопців не дам, вони тут потрібніші. Так… тепер залишилося найголовніше - зняти вартових бодай навпроти нашого пагорба. Як гадаєш, Пилипе, кого послати? - звернувся він до Швайки.

- Таж мене й пошли, - відказав той. - Я вже й братчиків добрих підібрав.

- Дивися ж, друже, не підведи, - прохально мовив Вирвизуб і звернувся до інших. - А ви - чекайте мого знаку!

Грицик з Саньком, звісно, отиралися межи сотників. Почувши останні Вирвизубові слова, відійшли убік.

- Грицику, давай попросимося до Швайки? - гарячково прошепотів Санько. - Давай, га?

- Нічого не вийде, - сумно відказав Грицик. - Прожене він нас. Там, окрім усього, ще й сила потрібна. А ми з тобою, Саньку, ще мало каші їли.

Санько промовчав. Атож, Грицик має рацію: їхніх сил для того, щоб упоратися з дужими вартовими, замало.

- І з Василем не варто йти, - розмірковував Грицик. - До сторожі він, звісно, нас не підпустить. А як зніме її, то скаже: женіть, хлопці, табуни до Дніпра, а ми тут і без вас упораємося.

- Так воно й буде, - зітхнув Санько. - Отже, лишається тільки Мацик. А він скаже те ж, що й інші: ідіть, діти, геть і не плутайтеся під ногами.

- Це він може, - згодився Грицик. - Та ми його й просити не будемо.

- Як то - не будемо? - не зрозумів Санько.

- А так. Ми тихенько підемо за ними, зрозумів? А там видно буде.

Санько подумав подумав та й згодився. Справді, іншого виходу у них не було.

Після цього друзі не відходили від Мацика та його товаришів ні на крок. Зрештою Мацик це завважив. Підозріло дивлячись на хлопців, запитав:

- Ви чого тут огинаєтеся? Хочете з нами йти? Не вийде.

- Ні, ми просто так, - поспішливо заспокоїв його Грицик.

Як стемніло, Мацик з товаришами рушили до болота, в обхід ординського табору. Тут, за розрахунками Мацика, сторожі не було. А коли й була, то не така пильна, як на пагорбах.

У таборі яскраво палали багаття, і це дало змогу швидко визначити, де саме знаходяться полонені. Але, на жаль, дістатися до них було неможливо. Татари розташували полонених на рівному, як долоня, місці. Біля них височів на коні кремезний татарин і сторожко озирався на всі боки. Трохи віддалік бовваніли при мерехтливому світлі постаті його товаришів. До того ж трава у цьому місці була така рідка, що, здавалося, і миша не проскочить непоміченою.

Мацикові товариші лежали у виямку і не зводили погляду з вартового. Їм здавалося, що вони лежать там вже цілу вічність, проте вартовий навіть не поворухнувся. Лише водив головою туди сюди, прислухаючись до кожного шелесту.

- Сказився б ти йому, - стиха вилаявся Мацик. - Що ж будемо робити? - звернувся він до товаришів.

Ті лише знизали плечима.

- Може, зняти його стрілою? - запропонував один.

- Ти що - здурів? - обурився інший. - Тоді всю татарву здіймемо на ноги!

- Стріла не годиться, - підтвердив Мацик. - Думайте, хлопці, далі.

- Де ваші ножі? - раптом почулося позад них.

Братчики стрепенулися, як ошпарені.

- Хлопці, звідкіля вас принесла нечиста сила? - стиха зойкнув Мацик. - Нам же Швайка за вас голови повідриває!

- Де ножі? - повторив Грицик.

- Ось, - сторопіло відказав Мацик і ляснув по мішку, що лежав перед ним. - Гей, що ви робите?

Проте було вже пізно. Грицик підхопив мішок, і вони з Саньком, мов два вужики, заструміли до вартового.

- Ну, тепер пропали! - у відчаї прошепотів Мацик. Він не вірив, що хлопцям вдасться прослизнути повз вартового, як не вірив і в те, що Швайка пробачить йому загибель хлопців. Але як тепер бути, він не знав. Лишалося тільки взяти на приціл вартового й чекати, що ж буде далі.

До вартового було з сотню кроків. Вже на півдорозі Грицик зрозумів, що Мацик мав рацію: повз нього й миша не проскочить.

Грицик зупинився, зачекав, доки до нього підповзе Санько й попрохав:

- Саньку, заворожи його! Зроби так, щоб він заснув, чи що…

- Спробую, - пообіцяв Санько.

А Мацик з товаришами не зводили погляду з вартового, що, як і перед цим, насторожено водив головою на всі боки. Зненацька той завмер, начебто щось запідозрив… Мацик звів лука і натяг стрілу.

- Як тільки він зрушить з місця - стріляйте, - звелів товаришам.

Проте вартовий рухатися не поспішав. Як і раніше, він боком сидів на коні і схиляв голову набік так, начебто прислухався до того, що діється в траві.

Це тривало, здається, цілу вічність. Нарешті вартовий стріпнув головою і випростався. І в ту ж мить Мацик почув шурхіт - то поверталися Грицик з Саньком.

- Все гаразд, - шепнув Грицик Мацикові. - Я передав ножі крайньому дядькові.

Мацик пальцем поманив хлопців углиб балки, міцно притис їх до себе і розчулено прошепотів:

- Ну, хлопчики… вік Бога за вас молитиму!

І тут же відважив їм по доброму потиличнику.

- За що? - зойкнули Санько з Грициком.

- Самі знаєте… Трохи серце не розірвалося. Ну, хіба ж так можна? А якби з вами щось трапилося - що б я казав Швайці?

У козацькому таборі тим часом панувало пожвавлення. І було від чого: до байраку з невидимого татарській сторожі боку підходили перші табуни. То тут, то там чулося:

- Кось…кось… На хлібця…

То піші козаки приманювали коней.

А по той бік пагорба татарський табір почав стихати. Лише відбивалися на легких хмарках заграви від численних ординських вогнищ та маячіли на пагорбах кінні постаті. Та оскільки в степу вже десятки років ніхто не тривожив ординців, то сторожа більше куняла на своїх конях, аніж стежила за степом. То ж Швайці з десятком сміливців вдалося без особливих труднощів безшумно зняти їх з сідел. Біля вогнищ і не завважили, що на одному з пагорбів чатують вже не їхні товариші.

Лише дід Кібчик та Вирвизуб, які знали, що має статися, встигли помітити, як одного з татарських вартових наче лизень