Читати книгу - "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»"

софітів тільки спину молодого артиста, що грав сьогодні Бертрана, штовхаючи поперед себе візок.

— А хто там у візку, я щось погано бачу? — тремтячим голосом запитав у медсестри.

— Та, здається, Кучер, — відказала вона, примруживши підсліпуваті очі.

— Покидьок, потвора… Задушу суку-у-у-у, — прохрипів з останніх сил народний артист і, випростав уперед руку, ніби бажаючи ухопити за горло ненависного конкурента.

— Тихше, тихше, — Ганна Давидівна всадила його на довгу дерев'яну лаву, що стояла за лаштунками, аж тут до них підбіг і Дрюкер.

— Сергію Петровичу, ну, де ж ви були?

— Якого біса випустили на сцену Кучера? — крізь зуби процідив умираючий народний артист.

Від такого несправедливого, ба й навіть дурного звинувачення Йосипа Абрамовича аж пересмикнуло.

— А що я мав робити? Переривати виставу, дочікуючись вас? Тю! Оце так заяви! — і, ображено фиркнувши, побіг у своїх справах.

Круги, чорні, зелені, якісь райдужні пливли перед очима у Протасова, і чорне жахливе провалля розверзалося перед ним. Билася, кричала від страху й розпачу канарка у його тілі, шукаючи порятунку, але клітка була ще замкненою. Ганна Давидівна бачила й розуміла, що Протасову стає все гірше й гірше, і потайки попросила пробігаючого повз Дрюкера викликати швидку. Але старий почув це прохання.

— Ніякої швидкої, — захрипів до неї Протасов. — Допоможіть мені піднятися…

— Куди це ви? — вже якось хворобливо-безнадійно спробувала поцікавитися у старця Ганна Давидівна.

— На той бік сцени… Ходімо…

Він зробив над собою останнє зусилля і піднявся з лави. Через кілька хвилин на протилежному кінці сцени він хотів перестріти інвалідний візок, коли його викотять на деякий час за лаштунки і зайняти своє по праву належне місце.

Я ж тим часом, геть п'яний і сумний, катав замотаного в плед Миколу Кучера сценою. Коли ж ми хвилин через двадцять вибралися за лаштунки, і наші очі після яскравого сценічного світла ще призвичаювалися до темряви, відкілясь з боку налетів на Кучера народний артист Протасов і старечою рукою, намагаючись ухопити його за горло, захрипів: — Задушу суку-у-у-у…

Отак всією своєю масою рухнувши на Миколу, Протасов перекинув візок, і обидва артиста завалилися на підлогу. Виборсуючись зі свого пледа, Микола шипів: «Щоб ти здох, старий хрич!», а йому у відповідь чулося Протасове гарчання: «Задушу суку-у-у-у!».

Це був останній бій народного артиста, у який він йшов за свого життя. Він бився до останнього, як до останнього билася й чіплялася за життя ціла епоха, яку він собою уособлював. І щось було горде в тому старечому бажанні триматися за життя, і це бажання викликало повагу, не дивлячись на те, що хвилини цього життя, як і цілої епохи, вже були злічені.

Тим часом до нас підбігли артисти й почали рознімати кубло, де перемішалися і плед сера Арчибальда, і коньячний бокал сера Арчибальда, і інвалідний візок сера Арчибальда, та й самі обидва сери Арчибальди разом узяті.

Старого Протасова, який вже не говорив, а лише гарчав, різко хапаючи ротом повітря, вмостили у візок, накрили ноги пледом і спробували дати у руки коньячний бокал, який мусів випадати з його безживної руки наприкінці акту. Але старий не втримав той бокал, і він покотився підлогою. А після того він затих, впавши головою на груди. Проте цього у загальній толоці ніхто не помітив. І тільки коли реквізитора повторила свою спробу і знову намагалася вкласти в його руку бокал, вона зрозуміла, що старий не дихає.

«Він помер!» — відскочила вона від візка з придушений зойком, але її майже ніхто не почув. Всі з подивом дивилися на жовтогарячу канарку, що раптом, незрозуміло звідки, випорхнула на сцену й літала, шукаючи виходу.

Але вистава мусила тривати. Часу на те, щоб замінити в інвалідному візку мертвого артиста на живого, нам доля не дала, і я, ухопившись за ручки візка, викотив його на сцену.

Артисти спершу з подивом, а потім і з жахом дивилися на мертвого Протасова, якого я штовхав перед собою. Вони якось викручувалися з репліками, самі собі відповідаючи на питання, які за текстом мусів ставити їм сер Арчибальд, і дійство з гріхом навпіл тривало.

Публіка ж, здається, нічого не побачила й нічого не зрозуміла. Сиділа й тупо споживала все, що їй пропонували. На нас з мертвим Протасовим у візку дивилися тисячі очей із залу і сотні з-за лаштунків, бо чутка про те, що народний артист вмер просто на сцені, миттю розповсюдилася театром, і всі — декоратори, реквізитори, костюмери, гримери, монтувальники сцени, пожежники й навіть сам Зарізович, відразливу пику якого я помітив біля режисерського пульта, усі були тут і дивилися за цим теургічним дійством, як живий молодий артист катає у візку старого мертвого артиста і, погодьтеся, щось глибоко символічне було в цьому видовищі.

І сталося мені у той момент дежавю. І здалося мені, що все, що відбувалося зі мною у ту мить, вже колись було. Життя і смерть, ницість і гордість, гідність і зрада, дух і духовне каліцтво, а головне, тисячі хижих колючих поглядів, зосереджених на мені, — все це я колись уже відчував і бачив. І тут я згадав! Ну, точно! Це було зі мною сьогодні, уві сні. Коли наснилася мені Золота піраміда Духу, у глибині якої ховалися зграї хижих пацюків і дикобразів, що дивилися на мене своїми колючими хижими оченятами. І так глибоко мене вразило це відчуття, що я навіть мугикнув щось собі під носа, незважаючи на те, що грав глухонімого.

А ще кажуть, що коли з людиною трапляються подібні дежавю, то у такий спосіб Бог ніби каже людині, що вона знаходиться на своєму шляху. Значить усе в порядку! Я на своєму місці і йду своїм і тільки своїм шляхом! Отакий знак подали мені тоді небеса, і я його зрозумів! Небеса чекали від мене ОСТАННЬОГО ВЧИНКУ!

Тим часом перша дія невпинно наближалася до своєї розв'язки. І ось настав нарешті момент, коли з-за лаштунків у чорній масці з пістолетом навперейми з'явився убивця сера Арчибальда, якого грав вже добре знайомий вам Діма Марченко, і рушив у наш бік. Виконуючи необхідну мізансцену, я розвернув мертвого Протасова обличчям у глибину сцени і приготувався до пострілу, а потім і до безмовного монологу розпачу, який мусів зіграти на авансцені перед закриттям завіси.

Однак, коли Діма, зайнявши необхідну позицію навпроти сера Арчибальда, натиснув на гачок звичайного стартового пістолету, то замість пострілу прозвучав який сухий «пшик». Він натиснув ще раз, потім ще і ще, а вже потім за лаштунками почувся придушений зойк. То