Читати книгу - "Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман]"

нотка: «За ваші пісні інший чоловік віддав би, може, й душу», — натяк на визнання й разом з тим вказівка на джерело, з якого виник перший прояв почуття.

«Вельможна панно Олександре Григорійовно!

За Ваші пісні інший чоловік оддав би, може, й душу. Не дивуйтесь же, що я з великою радістю довідався од Вас, що Вам буде непротивна моя послуга книжками. На сей раз посилаю Вам тільки два романи Вальтера Скотта та комедії Мольєра, бо в хуторі в мене не знайшлось по Вас нічого більше. З Києва пришлю Вам іще дещо, а з Московської землі знов дещо пришлю.

Прошу ж Вас, ясна панно, прийнять од мене сі подарунки, як пучок квіток левадних; бо, далебі, не маю в себе такої дорогої вещі, котору смів би я рівноважити із Вашими піснями.

Щирою душею прихильний і до послуг готовий П. Куліш.

1856 вересня 4, хутір Баївщина»

Цього листа він писав під свіжими чарами Лесиного голосу, гарної її вроди, любої її розмови.

Ще бриніли йому в пам’яті звуки її співів, ще бачив він струнку поставу, ніжний овал обличчя, легку рожевість щік, милу радісність, блискучі очі.

— Великої праці мені стояв маленький листок до Вас із Черкас, — згадував згодом Куліш.

На цілий довгий і складний роман могло вистачити одного маленького рядка: «За ваші пісні інший чоловік віддав би, може, й душу!..» Усі ускладненості романічних ситуацій переховувались, як у зерні, в цій короткій фразі.

Ніщо не може так зближати, як спів, як гнучкий і міцний голос, що просякає в середину людини, що створює ілюзію, ніби співати й чути то є одне, ніби між співачкою й слухачем зникає відмежованість простороні, зникає довічна двоїстість двох відокремлених істот.

— Я співала тебе, а твої мелодії — це я, — могла б сказати Милорадовичівна Кулішеві, коли б вона захотіла процитувати слова однієї з «Музичних новель» Е. Т. А. Гофмана.

Роман Куліша з Милорадовичівною — це й є історія того, як «душу» віддано за співи. Коли б Куліш, наслідуючи Апулея, здумав переказати античний міф про Псіхею й Ероса, як він Гомерове оповідання з Одіссеї про Навсікаю переказав був у ліричній і простій ідилії про Орисю, він душу — Псіхею ототожнив би з піснею — Мелосом. Для романтика дівчина — душа — пісня — були тотожні символи й спільні означення.

Куліш у своєму розпорядженні мав досить потрібного матеріалу, щоб зуміти «метафізику пісні» й «метафізику кохання» злити в одне почуття. Він ототожнив пісню й кохання, дівчину й спів. Щодо цього, то Куліш ішов за своїм романтичним віком.

У листі до Милорадовичівни Куліш писав:

— Наслухавшись Ваших пісень, я довго не міг прийти в себе за великим душевним восторгом.

І ще:

— Почувши рідну пісню од рідної дівочої душі, зараз помолодшаєш, і процвіте серце райською радістю.

У коханні захоплюватись багато важить! Роблячи перші кроки, Куліш свої любовні розрахунки побудував на спробах захопити захопленням. Усі почуття, усі враження він замкнув у піднесеній екзальтованості, в палкому ентузіазмі незмінного захоплення.

З листа в лист усе підкресленіше і виразніше у різних варіаціях він говорив про пісенну обдарованість Милорадовичівни, про враження й вплив, що справляють на нього її співи.

З приємною ніяковістю й збудженою насолодою слухала Милорадовичівна, коли їй говорили про її вроду, про її вдачу, про чари її голосу. Їй приємно було впевнитись, що враження від неї, від її вроди й вдачі та від її співів розгорнули в цілу метафізичну систему, а закоханість до неї тлумачили, як «небесне пісенне наїтіє».

— Повіяло на мене, — казав Куліш Милорадовичівні, — од Вас, од Ваших пісень благодатним наїтієм.

У листах своїх до Милорадовичівни Куліш розповідає про мелійну чарівну владу пісні над людиною, про магію співу, про пісню — весняне, магічне в пісні, пісенне, мелійне відродження людської душі.

— Пісня має в собі такі чари, що як би далеко не одійшли Ви од весни своєї, а вона довіку становитиме в Вас її перед очима! — казав Куліш Милорадовичівні і додавав:

— Пісня — велика пільга у важкій життєвій дорозі!

Свій міф про пісню Куліш складає, посилаючись на особистий досвід: він, мовляв, не теоретизує, а описує, що пережив сам і що сам відчув.

— Говорю те, що дознаю на собі самому! — каже Куліш і розповідає далі:

— Боже! Що б то була за жизнь моя, коли б од часу до часу моя понура голова не квітчалась весняними квітами! Коли б серце моє не трепетало свіжою, весняною силою! А ніщо більш не вдіє цих чарів надо мною, як рідна пісня. Так як ангел Господень сходить у купіль Силоамськую і возмущає воду і робиться вода зцілющою, так і небесний дух рідної поезії завітає іноді в мою душу і возмутить її до самої глибини і дає їй дивную силу проганяти усяку неміч і всяке зло, которе її облягає.

— Сестро моя по піснях! — називав Куліш Милорадовичівну.

Їхній роман має всі прикмети «пісенного», «мелійного» роману. В добу панування романтики «пісенні романи» зовсім не рідка річ. Може, для тих часів навіть трохи банальна. Кінець кінцем, хіба ж роман Новаліса «Г. ф. — Офтердінген» не є таким літературним зразком «співочої» романічної історії, хіба історія кохання Тургєнєва й Поліни Віардо не така сама історія кохання, здійсненого у спів? Так само, як і кохання Аліни й Костомарова.

«Гайнріх фон-Офтердінген» Новаліса був євангелією тих часів, звідкіля прихильники романтизму широко черпали матеріал для своїх думок, почуттів і настроїв.

Отже, все, що Куліш каже про пісню, про квіти, про душу дівочу — душу пісні, він повторює, наслідуючи романтиків. Блакитна квітка як символ коханої дівчини і кохана дівчина як символ пісні — головна тема Новалісівського «Гайнріха фон-Офтердінгена». Романтична блакитна квітка — мелійний пісенний символ.

Хто знає, чи закохався б він у Милорадовичівну, коли б вона співала тільки модні романси й оперові арії?

Він кохає à la thèse. Він не кохатиме дівчину панського роду, він не кохатиме неукраїнку.

— Із’їздив я світ, стрічав багато дівчат і молодиць панського роду, а серце моє рідко поверталось до них. Поверталось воно тільки до сестер своїх, до українок, которі рідним голосом до нього промовляли.

Пісня — для Куліша — скарбниця духу народного. Пісня становить душу народу. Починаючи від Максимовича й Гоголя і до Лесі Українки, мелійне, пісенне сприйняття народу й нації було улюбленою концепцією української громадської думки.

Цієї теми мелійного переродження людини й нації Куліш багато разів торкався в своєму листуванні з Милорадовичівною.

— Од людей, — пише Куліш до