Читати книгу - "Першому гравцеві приготуватися"

Вона розсміялася. Пісня саме закінчилася і в клубі запала тиша. Всі звели погляд на стенд ді-джея, де R2-D2 розчинявся у потоці світла, так як телепортувалися в оригінальному епізоді «Зоряного шляху». Здійнялися гучні оплески, коли за установкою з’явився знайомий сивоволосий аватар. Оґ.

У повітрі по всьому клубі матеріалізувалися сотні відеовікон. Всі показували наживо збільшене зображення Оґа за установкою, щоб кожен міг добре бачити його аватара. Старий чарівник був одягнений у мішкуваті джинси, сандалі та вицвілу футболку з картинкою із серіалу «Зоряний шлях: Наступне покоління». Він помахав присутнім, а тоді представив свій перший трек — танцювальний ремікс пісні «Rebel Yell» Біллі Айдола.

Танцмайданчиком прокотилася хвиля підбадьорення.

— Я обожнюю цю пісню! — закричала Арт3міда.

Її очі метнулись на танцмайданчик. Я глянув на неї нерішуче.

— Що таке? — сказала вона з удаваним співчуттям. — Хлопець не вміє танцювати?

Вона стрімко зловила ритм, киваючи головою та обертаючи стегнами. Тоді обома ногами відштовхнулася від підлоги і полетіла вгору, дрейфуючи в напрямку танцювальної зони. Я дивився на неї знизу вгору, на мить завмер, збираючи мужність.

Добре, — пробурмотів я собі. — Якого дідька.

Я зігнув коліна і відштовхнувся від підлоги. Аватар злетів, дрейфуючи вгору і ковзаючи поруч з Арт3мідою. Аватари на танцмайданчику, розійшлися, щоб розчистити шлях для нас, утворивши тунель до центру. Я бачив як Оґ ширяє у своїй бульбашці, на невеликій відстані від нас. Він крутився навколо як дервіш, міксуючи пісню та одночасно регулюючи гравітаційний вихор танцмайданчика, таким чином обертаючи сам клуб, як старий вініловий диск.

Арт3міда мені підморгнула, а тоді її ноги зрослися і перетворилися на хвіст русалки. Вона змахнула своїм новим хвостом і промчала попереду мене, а її тіло звивалось і дрейфувало в ритм музиці. Потім, призупинившись і зависнувши, повернулася до мене обличчям, посміхнулась і простягла руку, закликаючи приєднатися до неї. Її волосся розліталось ореолом навколо голови, ніби вона була під водою.

Коли я добрався до неї, вона взяла мене за руку. Щойно вона це зробила, хвіст русалки зник і знову з’явились ноги, пританцьовуючи у такт.

Не довіряючи своїм інстинктам, я завантажив висококласну танцювальну програму для аватара під назвою «Траволта», яку вже скачав і випробував раніше того вечора. Програма контролювала рухи Парзіваля, синхронізуючи їх з музикою, і всі мої чотири кінцівки трансформувались у хвилясті синусоїди. І так я став танцювальним дебілом.

Очі Арт3міди загорілися від здивування і захоплення, і вона стала повторювати мої рухи. Ми обертались одне навколо одного, як прискорені електрони. Потім Арт3міда почала змінювати форму.

Її аватар втратив людську форму і перетворився в пульсуючий аморфний згусток, який змінював розмір і колір під музику. Я вибрав режим «віддзеркалення партнера» в танцювальній програмі і почав робити те ж саме. Кінцівки і тулуб аватара розтягнулися, як іриска, обплутуючи Арт3міду, а на шкірі переливалися дивні кольорові візерунки. Я виглядав, наче Людина-пластилін, яка втратила глузд через вживання ЛСД. Тоді всі інші на танцмайданчику також почали формувати призматичні згустки світла. Незабаром центр клубу виглядав наче якась потойбічна лавова лампа.

Коли пісня закінчилася, Оґ вклонився, потім поставив повільну пісню «Time After Time» Сідні Лопер. Усі аватари навколо розбились на пари.

Я чемно вклонився Арт3міді й простягнув руку. Вона посміхнулася і подала свою. Я пригорнув її і ми почали дрейфувати разом. Оґ налаштував силу тяжіння танцмайданчика проти годинникової стрілки, змушуючи всіх аватарів повільно оберталися навколо невидимої центральної осі клубу, як порошинки всередині снігової кулі. А тоді, перш ніж я встиг себе зупинити, слова просто вилетіли:

— Я люблю тебе, Арті.

Спочатку вона не відреагувала. Просто шоковано на мене дивилася, а наші аватари продовжували дрейфувати по орбіті одне навколо одного, рухаючись на автопілоті. Тоді вона переключилася на приватний голосовий канал, так, щоб ніхто не міг підслухати нашу розмову.

— Ти не закоханий в мене, Зі, — сказала вона. — Ти навіть мене не знаєш.

— Ні, знаю, — наполіг я. — Я знаю тебе краще, ніж будь-кого в своєму житті.

— Ти знаєш тільки те, що я хочу, аби ти знав. І бачиш тільки те, що я хочу, аби ти бачив. — Вона поклала руку на груди. — Це не моє справжнє тіло, Вейде. Чи моє справжнє обличчя.

— Мені все одно! Я закоханий у твій розум — у твою особистість. Мене не хвилює обгортка.

— Ти тільки так кажеш, — відповіла вона, але у її голосі відчувалась невпевненість. — Повір мені. Якби я дозволила тобі побачити себе вживу, це б тебе відштовхнуло.

— Чому ти завжди так говориш?

— Тому що я потворно деформована. Або в мене параліч. Або мені насправді шістдесят три роки. Вибирай.

— Мені все одно, навіть якщо це всі три варіанти разом. Скажи, де зустрітися з тобою, і я тобі доведу. Я сяду на літак прямо зараз, і прилечу, де б ти не була. Ти знаєш, що прилечу.

Вона похитала головою.

— Ти не живеш у реальному світі, Зі. З того, що ти розповів мені, не думаю, що колись жив. Ти, як і я, живеш всередині ілюзії. — Вона вказала на наше віртуальне оточення. — Ти просто не можеш знати, що таке справжнє кохання.

— Не кажи так! — я почав плакати і не приховував цього від неї. — Це тому, що у мене раніше не було реальної дівчини? Чи що я незайманий? Тому що…

— Звичайно, ні, — сказала вона. — Це зовсім не тому. Зовсім.

— Тоді що? Скажи мені. Будь ласка.

— Полювання. Ти це знаєш. Ми нехтували нашими квестами, щоб проводити час разом. Ми повинні бути зосереджені на Нефритовому ключі прямо зараз. Закладаюсь, це те, що зараз роблять Сорренто і «шістки». І всі інші.

— До біса змагання! І яйце! — закричав я. — Невже ти не чула,