Читати книгу - "Першому гравцеві приготуватися"

аватара і приміряв різні образи для клубу. Нарешті зупинився на класичному вбранні епохи вісімдесятих: світло-сірий костюм, точно такий як у Пітера Веллера у фільмі «Букаро Банзай», червоний метелик та пара білих вінтажних адідасівських кедів. Я поклав в інвентар найкращу броню та багато зброї. Однією з причин, чому «Куля» була таким популярним і ексклюзивним клубом полягала в тому, що вона була в зоні PvP, де функціонували і магія, і технології. Їхати туди було вкрай небезпечно. Особливо для такого відомого мисливця, як я.

В ОАЗі існували сотні світів в стилі кіберпанку, але Неонуар був одним з найбільших і найстаріших. Якщо дивитися з орбіти, планета була блискучим мармуровим оніксом, покритим павутинкою пульсуючого світла. На Неонуарі завжди панувала ніч, а його поверхня була нерозривною сіткою взаємопов’язаних міст з неймовірно високими хмарочосами. Небо заповнював безперервний потік літаючих об’єктів, які снували вертикальними міськими пейзажами, а вулиці кишіли ботами в шкіряних прикидах і аватарами в дзеркальних окулярах. Усі нашпиговані високотехнологічним озброєнням і підшкірними імплантатами, наче посходили зі сторінок «Нейроманта».

«Несамовита куля» розташовувалась у західній півкулі на перетині Бульвару та Авеню, двох яскраво освітлених вулиць, які тяглися навколо планети уздовж екватора і головного меридіана. Сам клуб був масивною кобальтово-синьою кулею три кілометри в діаметрі, що висіла на висоті тридцять метрів над землею. Невагомі кришталеві сходи вели до єдиного входу в клуб — круглого отвору в нижній частині сфери.

Я прибув доволі ефектно, приїхавши на своєму літаючому «делоріані», який отримав за виконання квесту «Назад у майбутнє» на планеті Земекіс. «Делоріан» був оснащений (непрацюючим) потоковим конденсатором, але я зробив кілька доповнень до його комплектації і зовнішнього вигляду. По-перше, в приладову панель я встановив бортовий комп’ютер зі штучним інтелектом на ім’я KITT (придбав на інтернет-аукціоні), а трохи вище бампера — червоний сканер з «Лицаря доріг» до пари. Тоді оснастив автомобіль підсилювачем коливань — пристроєм, який дозволяв йому подорожувати крізь тверду матерію. Нарешті, щоб завершити тему супер-автомобіля вісімдесятих, на всіх дверях причепив логотип «Мисливців на привидів», а тоді додав персоналізовані номерні знаки з написом «ECTO-88».

Він у мене всього кілька тижнів, але цей мисливсько-привидно-лицарево-дорожній «делоріан» для подорожей у часі та крізь матерію вже став відмінною ознакою мого аватара.

Я знав, що залишити свою дорогу машину припаркованою в зоні PvP було відкритим запрошенням для якогось дебіла спробувати її вкрасти. «Делоріан» мав встановлені кілька протиугінних систем, а систему запалювання було заміновано в стилі Макса Рокатанскі: якщо будь-який інший аватар спробує завести машину, то плутонієва камера здетонує і викличе невеликий термоядерний вибух. Але за безпеку авто на Неонуарі можна було не хвилюватися. Як тільки я вийшов з «делоріану», то наклав заклинання зменшення, що миттєво стиснуло його до розмірів сірникової коробки. А тоді поклав «делоріан» у кишеню. Магічні зони мають свої переваги.

Тисячі аватарів збирались біля оксамитового канату навколо силових полів, які тримали на відстані всіх без запрошення. Коли я йшов до входу, натовп засипав мене сумішшю образ, прохань дати автограф, погрозами вбивства і слізними заявами про невмируще кохання. Я активував щитовий захист тіла, але дивно, що ніхто в мене не вистрілив. Я показав швейцару-кіборгу своє запрошення, а тоді піднявся довгими кришталевими сходами, що вели до клубу.

Зайшовши в «Несамовиту кулю» я був більш, ніж дезорієнтований. Усередині гігантська сфера була повністю порожня, а її вигнута внутрішня поверхня служила баром і лаунж-зоною клубу. Як тільки ви переступали поріг — закони гравітації змінювалися. Куди б ви не йшли, ноги аватара завжди трималися внутрішньої поверхні сфери, і ви могли по прямій лінії дійти аж до «верхівки» клубу, а потім спуститися туди, звідки почали. Величезний відкритий простір у центрі сфери слугував невагомим «танцмайданчиком» клубу. Аби дістатись до нього, потрібно було просто підстрибнути, наче Супермен, а тоді пливти повітрям до невагомої «танцювальної зони».

Увійшовши, я глянув угору — чи у напрямку, який зараз був для мене «зверху»  — і довго оглядався навколо. Місця вже не було. Сотні аватарів дріботіли навколо, наче мурахи, що повзають всередині гігантської повітряної кулі. Інші вже були на танцмайданчику — крутились, літали, закручувались у ритм музиці, що лунала з літаючих сферичних динаміків по всьому клубу.

А посередині, в абсолютному центрі клубу, висіла велика прозора кулька. Це був «стенд», де стояв ді-джей, оточений пультами, мікшерами, столами і кнопками та занурений у роботу. Тим ді-джеєм був R2-D2, який використовував свої численні роботизовані руки для роботи з програвачами. Я впізнав мелодію, яку він грав: ремікс вісімдесят восьмого року гурта New Order «Blue Monday», змішаний з великою кількістю звуків дроїдів з «Зоряних воєн».

Поки я пробирався до найближчого бару, аватари зупинялися, щоб роздивитися мене і показували в мій бік. Я не дуже звертав на них увагу, бо був зайнятий пошуками Арт3міди.

Дійшовши до бару, я замовив пангалактичний шмурдяковий полиск у клінгонської барменки і залпом випив половину. Тоді посміхнувся — R2 поставив ще одну класичну мелодію вісімдесятих.

— «Union of the Snake», — я продекламував за звичкою. — Гурт «Duran Duran». Тисяча дев’ятсот вісімдесят третій.

— Непогано, чувак, — сказав знайомий голос, досить голосно, щоб я почув за музикою.

Я повернувся і побачив в себе за спиною Арт3міду. Вона була одягнена у вечірній наряд: плаття металево-блакитного кольору, що виглядало, наче фарба, нанесена на тіло. Темне волосся аватара було у стилі піксі каре та ідеально обрамляло її чудове обличчя. Вона виглядала приголомшливо.

Вона крикнула бармену.

— Гленморанджі. З льодом.

Я посміхнувся про себе. Улюблений напій Коннора Маклауда. Як же я любив цю дівчину.

Вона підморгнула мені, коли з’явився її напій. Стукнула своєю склянкою об мою і залпом випила. Перешіптування аватарів навколо нас ставали гучнішими. Новина про те, що Парзіваль та Арт3міда були тут та спілкувались біля бару, вже поширилась усім клубом.

Арт3міда глянула на тацмайданчик, а тоді знову на мене.

— То як, Персі? — сказала вона. — Не хочеш потанцювати?

Я насупився.

— Ні, якщо ти і далі називатимеш мене Персі.