Читати книгу - "Долина джерел"

дуже знайомий запах.

Ігор відчиняв двері; повз них по сходах злодійкувато шмигнула брудно-біла кішка.

— Киць, киць! — покликала Валя.

— Облиш!

— Слухай! — сказала Валя.— Давай заберемо того кота до себе!

Але кота вони, звісно, не взяли. Заплеснули двері й знову опинилися вдома. Ігор щось говорив, вона слухала неуважно, і він замовк. Тоді говорила щось вона, він слухав неуважно, і вона замовкла. А ще потім, вже готуючись спати, вона зазирнула в газету й прочитала, що якийсь селекціонер зібрав у себе чотири тисячі сортів картоплі.

Валя лягла в ліжко й побачила, що Ігор сидить у кріслі і вдруге роздивляється малюнки Кента. А потім він підвів голову й подивився на неї. Їхні погляди зустрілись, він підійшов до неї, сів на канапу і ніжно погладив їй волосся.

Мандрівка в гори
Вогнище

«Словутнього півца Митусу, древле за гордость не восхотівша служити князю Данилу, раздраного, аки связаного, приведоша...».

Іпатьївський літопис

Палала, як ніколи, осінь, розвіювала дикі вогнища дерев, листя вже на долоню вкрило землю і все падало й падало поспіль.

А на вежах вартові відчували смуток і тривогу — дерева, здавалося, ось-ось мали запалити й небо, кинути вгору яскраву, наче виплеск вогню, фарбу і спопеліти.

Якийсь чоловік сказав у Перемишлі, що надходить кінець світу,— владика розсердився, чоловіка було спіймано й люто покарано. Кров ляпнула катові на долоні, й коли той ішов умитися, вона була як два червоні листки. Може, тоді співець Митуса відчув, що в словах катованого є певний глузд. Пізніше, коли нещасний лежав долілиць на землі і стогнав, безсилий поворушитися, Митуса підійшов до нього і сів біля узголів’я. Він бачив, як оддалік миє руки кат, миє дивовижно довго, розтираючи шкіру піском, але, коли змився пісок, кат раптом закричав, обернувши до Митуси спотворене лице й виставивши вперед долоні. Дві червоні латки на них горіли ще яскравіше, наче два припечені листки, і Митуса зірвався на ноги. Кат уже бігав поміж будинками, як зачумлений, і ховав долоні під пахви. Потім упав на землю й намагався занурити руки в листя. «Буде багато крові,— спогадав Митуса,— і це кров, яку не можна виправдати і якій не запобігти. Це буде братня кров».

— Хто тобі сказав, що надходить кінець світу? — нахилився він до катованого.

Той незрушно лежав долілиць, завернувши обличчя.

— Хто тобі сказав, що буде кінець світу? — спитав удруге Митуса.

Нахилився зовсім низько, щоб пильніше роздивитися покараного, і раптом відчув, як по спині пробігли зграйки коротконогих комах.

Йому вдарило в обличчя густим настоєм леглого листя і гірким духом крові. Катований уже не жив. Митуса зрозумів це відразу, бо синя муха спустилася й сіла йому на розплющене око...

А там, десь далеко, гинула сила Дажбогового внука[1]. Митуса вийшов на вежу, став коло бійниці, й перед ним покотилася обагрена багаттями далечінь. Дерева горіли, як свічки, а він вдивлявсь у глибину, де коливалися тумани, далекі й однобарвні. Обрій поволі зникай, небо й земля втрачали лінію злучення і витяглися вперед двома площинами. Він бачив, як курилася димом Галицька волость, як здіймалися чорні стовпи й горіло, палахкотіло, ширилося червоне море вогню. «Це вже не осінь,— сказав подумки Митуса.— Це справжні пожежі!»

Дим заслонював гори — Карпати витиналися, як сині велети, й листя, яким були засипані, спливало в долини, неначе ріки понівеченого золота. Десь ізбоку він бачив Володимир-Волинський, а там далі, наче розворушений, поруйнований вулик, випалений дотла, повен мертвих золотих бджіл,— Київ. «Землю сплюндровано,— бурмотів Митуса.— Татари і свої нівечать її, і вона гниє перед байдужим зором подорожнього».

— В усьому винуваті князі,— сказав він владиці. Стояв перед ним без жодної зброї, високий, худий, як жердина, з масивним, наче вирубаним сокирою, обличчям, з синіми чіпкими очима, запалими грудьми і великими руками, що стискались у важкі кулаки.

— Надто велику носиш проти князів озлість, сину мій,— сказав владика, відчуваючи, проте, що має ті ж думки.

— Татари плюндрують землю нашу,— сказав Митуса,— а князі гризуться, як собаки. Князі б’ють один одного, а татари палять наші міста. Князі вбивають один одного, кличуть ляхів та угрів собі на допомогу, а татари нищать і полонять наш народ.

Митуса підійшов до вікна, за яким горіла осінь та летіло черлене листя, і наслухав голос, що озвався з глибини його душі. То був м’який голос і м’який настрій — почуття, яке навідувало його тільки тоді, коли слова починали шукати виходу з його грудей...

А осінь була така буйна, що перемишлянам чулися запахи диму, пожеж та руйнування. Всі ходили, як трунком впоєні, й потай передавали один одному історію з катом. Кат і досі лежав у дворі владики, виставивши перед себе закривавлені долоні. Він дивився на них тупо й здивовано. Юрба все більшала й більшала, а коли у дворі вже ніде було ступити, на вежі з’явився владика.

— Це боже знамення,— сказав він, здіймаючи руки догори.— І означає воно — боротьбу. Ми повинні піднятися на Данила й Ростислава!

Після того співав Митуса. Він співав так, як ніколи досіль. Пісні клекотіли йому в горлі, немов вогонь, що палив осінні дерева й поруйновані міста.

«Я не співатиму вам про гарних дівчат, — мовилося в Митусиній пісні,— я співатиму вам про вогонь та руїни. Моя пісня не віщує