Читати книгу - "Чаклунка з останньої парти"

Вона розчинила двері кімнати і покликала:

— Ей, лежню, годі спати! Тепер ти вільний. Ходімо надвір.

Феліциус скрутився калачиком на своїй лежанці і навіть вухом не повів.

— Ти що, образився? Годі дутися. Ходімо пограємось.

Дівчинка погладила вихованця по спинці. Маленьке тільце було холодним. Дракончик майже не дихав. Липочка перелякано схопила його на руки і притисла до себе, намагаючись відігріти.

— Якове Еммануїле Феліциус, не треба мене лякати! Ну ж бо, підводься.

Дракончик на мить підняв повіки і знову заплющив очі, ніби це зусилля до решти знесилило його. Він став легеньким, майже невагомим, як горобчик. Крильця висохли, потоншали і стали схожі на рисовий папір.

Липочка побігла до Августини.

— Бабусю! Феліциус захворів. Швидше поглянь, що з ним!

На крик усі збіглися у вітальню. Старенька чарівниця оглянула дракончика і сумно похитала головою.

— Він згасає. Боюся, йому вже ніщо не допоможе.

— Бабусю, ти ж чарівниця! Зроби що-небудь. Невже ти не можеш порушити слово, навіть коли йдеться про житті і смерть? — тупала ногою Липочка.

— Не в цьому річ. Дракон — істота магічна. У світі, де немає чаклунства, його сили виснажуються. Тут він приречений на загибель. Щоб його врятувати, нам треба повернутися додому.

— Які дракони? І при чому тут магія? Нічого не розумію, і куди ви повернетеся? На руїни? — дивувався Никанор Іванович, єдиний з усіх непосвячений у таємницю.

Августина вирішила, що час про все розповісти.

— Ми не ті, за кого ви нас маєте. Ми живемо в іншому вимірі, що називається Вернисвіт. Чудеса там так само звичайні, як тут електрика.

— Ви жартуєте? — не йняв віри старий.

— Ніскілечки. Адже ви відразу зрозуміли, що я чарівниця.

— Я ж просто образно висловився. Невже ви реальна чарівниця? Скажіть мені, що я сплю, — все ще не міг вийти з дива Никанор Іванович.

Августина похитала головою:

— Це не сон, але у вашому божевільному світі люди так не вірять у чудеса, що, можливо, завтра ви вирішите, ніби ми вам лише примарилися.

— Ви ж не збираєтеся їхати? — з надією запитав Вася.

— Ми мусимо, — сказала Липочка і кивнула на дракончика. — Адже він не винен, що ми притягнули його сюди.

— Але тобі небезпечно повертатися, — нагадав Вася.

Липочка похитала головою.

— Там моя домівка. І потім, я повинна потурбуватися про Феліциуса.

Звістка про те, що Августина з Липочкою покидають дім на Вишневій, була такою несподіваною, що дід з онуком ніяк не могли отямитись.

— Це так несподівано. Як же ми без вас? — занепав духом Никанор Іванович.

— Не треба засмучуватися. Ніколи не знаєш, що чекає попереду. Життя повне сюрпризів, — заспокоїла його Августина.

— А як потрапити у Вернисвіт? Не потягом же, — запитав Вася.

— Звичайно, ні. А ж говорила тобі, що викрала державну реліквію, — нагадала Липочка, дістала прихований обруч і простягнула його Васі.— Це корона давніх королів, яка відкриває невидимі двері. З її допомогою ми й опинилися тут.

Дід з онуком з недовірою повертіли в руках непоказний металевий обруч. Він мало був схожий на корону, тим паче чарівну. Зате дракончик, відчувши силу, що виходила від нього, заворушився, розплющив очі і раз чи двічі спробував змахнути легкими крильцями, неначе мав намір злетіти.

— Нам треба йти, — сказала Августина.

Збиралися недовго. Липочка посадила Феліциуса за пазуху, сунула в торбинку Щоденник і перекинула через плече роликові ковзани.

Августина хотіла йти, як і прийшла, без нічого, але Никанор Іванович наполіг, щоб вона взяла газонокосарку, яка з першого погляду привела її у захват.

Поки дідусь прощався із старенькою чарівницею, Вася взяв Липочку за руку і щиро промовив:

— Ти найкраща дівчинка на світі. Обіцяй, що ми ще зустрінемося.

Замість відповіді Липочка дістала Щоденник і розгорнула його на останній сторіночці, де було написано: «Хочу, щоб ми з Васею ще зустрілися».

Коли бабуся з онучкою були готові до мандрівки в часі, Липочка насунула корону на голову. Вона сподівалася, що невидимі двері відразу з'являться, але дива не сталося.

— Невже корона втратила силу? — злякалася дівчинка.