Читати книгу - "Калькуляція зірок"

class="book">Натаніель затримав подих.

— Я го…

Я опустила сумку на підлогу, щоб зупинити його.

— Ох! Я така неуважна… — А якщо він сказав би, що він головний інженер космічної програми? Поки ми були на човні разом з цими людьми? Я надто розсердилася, щоб продовжувати цю розмову, і буде краще припинити її.

— Лінн, ти пам’ятаєш, як я завжди кидала речі?

Вона приєдналася до мене, змінивши тему, благослови її серце, і далі розмова була абсолютно звичайною. Про що ми говорили? Я навіть не знаю. Про все? Про нічого? Це було просто… нормально. Поки я не наткнулася на Лін, я не розуміла, наскільки далеко ми вийшли за межі нашого звичайного життя. У них народився син. Вони сподівалися на іншу долю. Вони мали іпотеку, ради Бога.

Іпотечний кредит. Ми з Натаніелем так боялися майбутнього, що навіть не переїжджали з нашої квартири-студії, а Броменшенкелі планували двадцять років майбутнього у заставу.

* * *

Наступного дня Натаніель прийшов зі мною у студію. Було полегшенням бачити його там. У передачі про науку доктор Натаніель Йорк з МАС був справжньою знаменитістю, тому я змогла залишатися в тіні і на деякий час побути просто місіс Йорк.

Зверніть увагу, я думаю, що Натаніель взяв участь у шоу, щоб привернути увагу до мене. Це означало, що мені не довелося ні з ким спілкуватися. Не раз я замислювалася про лікаря, якого він запросив оглянути мене, і з жалем згадувала рецепт. Але я зламалася лише один раз, і не думаю, що хтось, крім Натаніеля, про це знав.

І тоді прийшов час мого виступу.

Асистент, імені якого я не запам'ятала, з’явився за макіяжним столом.

— Доктор Йорк? Ми готові починати.

Натаніель повернувся до нього і відкрив рота, а потім зайшовся сміхом.

— Ви звернулися не до мене. — Він нахилився, щоб поцілувати мені щоку і прошепотів,

— Прем'єрні номери — твій коник.

Він мене так добре знав. Я прошепотіла,

— Пізніше я повинна побачити, чи ти ділишся лише своїм іменем.

Кашляючий сміх був моєю нагородою, і він трохи почервонів, що завжди було бонусом.

— Це ділиться тільки на один.

Вирівнявшись, він підморгнув мені і відступив назад.

Цього разу мені було набагато легше розмовляти з асистентом, але чи то тому, що я знала, на що чекати, чи тому, що у мене не було стільки часу, щоб злякатися, я не можу сказати. Я в основному була оточена прекрасними м'якими метеликами. Мені не потрібні були ніякі наркотики, дуже дякую…

Поки асистент не сказав Натаніелю:

— Я повернусь, щоб показати вам, де ви можете подивитися, доктор Йорк.

— Ні. — Слово вийшло з моїх уст, перш ніж я зрозуміла, чому я не хочу, щоб Натаніель спостерігав. Тому що він все-таки прийшов. І він бачив іншу трансляцію. Це було не так, ніби я збираюся зробити щось шокуюче або навіть важке. — Я… неважливо. Ну добре.

Натаніель якусь мить спостерігав за мною.

— Знаєте… Я думаю, що краще подивлюся по телевізору. Те, як вони подають цей матеріал.

"Що подумають люди…". Він мене так добре знав, і не було сенсу у тому, щоб боятися помилитися перед ним. Бог знає, що він бачив мене дурною багато разів, як, наприклад, за салатом із зелені кульбаби — це була катастрофа. І все ж я кивнула йому.

— Це хороша ідея.

Потім він вийшов через двері студії, а я — на звукову сцену, а потім до фальшивих дверей. Біля них помічник режисера сказав:

— Ми починаємо через п’ять, чотири, три…

Три було простим числом. Як і п’ять. Я задихала через рот. Сім. Одинадцять. Тринадцять…

Асистент закінчив підрахунок і кивнув на сцену. Це було підказкою. Я поклала руку на ручку і пройшла крізь його усмішку.

Дон посміхнувся, розширивши усмішку.

— Доктор Йорк! Боже, який я радий, що ви прийшли. Ми з Рітою тут намагалися розібратися, яке паливо використовувати для нашої пляшки.

Ріта поруч з ним тримала пляшку з плавниками збоку, як у іграшки-ракети. Цього разу вона одягла синє плаття, осипане зірками.

— Як це буває, я можу в цьому допомогти. — Я підійшла і потиснула йому руку, як стара знайома, і виявила, що посміхаюся до Ріти. Вона усміхнулася теж. Можливо, це нічого не означало, але все ж… саме тому я була тут.

Тепер я бажала, щоб Натаніель був біля екрану, щоб бачити мене.

* * *

Мініатюрна ракета, яку ми зробили з пляшки, наповненої харчовою содою та оцтом, піднялася з імпровізованої пускової панелі в пульверизацією піноутворюючого газу. Вона піднялася вище за поле зору телекамери. Вимкнувши камеру, пара естрадних помічників із ковдрами спіймала ракету, коли вона опускалася назад.

Ріта від захоплення заплескала руками.

— Це просто чудово, доктор Йорк! — Вона звернулася до Дона. — Скажіть, містере Чародій, що було би, якби ми зробили більшу ракету?

Він засміявся і поклав руку на її плече.

— Ви пам’ятаєте ті розрахунки, які показувала вам доктор Йорк?

— О, звичайно. — Вона зблиснула очима на мене. — Отже, все, що я повинна буду зробити, це розрахувати, скільки важитиме нова ракета… Я можу це зробити!

Містер Чарівник передав їй аркуш паперу, який ми використовували раніше.

— Добре. Побачимось на наступному тижні.

З-за камер режисер сказав:

— Виходимо. Гарна робота, люди.

Я