Читати книгу - "Green Card"

робили вилазки в савану, ганяли на авто, відбивали «напади», переслідували «диверсантів».

Я маскувався й створював засідки, вдаючи вправного кілера. Хлопці мали розпізнати небезпеку, але дарма – не той поспит. Після кожного «бою» ми розбирали, що так, а що ні. Отак і минуло місяця півтора.

Містер Кун сидів у «Форті», ми телесувалися навколо, помаленьку дуріючи від спеки й рутини.

Лише після першого виїзду стало ясно, за що нам платять такі гроші. Ми попрямували в сусідню Ефіопію колоною з п’яти «Шевроле Тахо». Позашляховики йшли, як бетеери, не розбираючи шляху, але дякуючи підвісці всередині ніхто не бився головою об стелю.

Авто весь час мінялись місцями, не збавляючи ходу. Кінцева мета – місто Камболча, це кілометрів п’ятсот.

За кермом – виключно люди Куна. Ми у «флеках», шоломах, зброя на запобіжнику.

Зверху – безпілотник. В кожному автоекран, на який транслюється зображення. Хоч є кондиціонер, весь час пітніємо. Ось показались околиці. Дощаті халупи, купи дітей і собак. Не збавляючи швидкості, влітаємо на вузьку дорогу. Ближче до центру доводиться пригальмувати.

Юрби людей, пошарпані авто, мопеди. Усі кричать, махають руками, сигналять. На узбіччях продають овочі та зелень, у клітках галасують кури, між ногами сновигають собаки. Біля моєї правої ноги – гвинтівка. «Шеві» розсуває іржаву дрібноту, протискається до перехрестя. Звертаємо до кривої вулички. Еге, тут, здається, починається елітний район.

Довжелезні тини, кам’яниці з високими шпилями. Становимося біля якогось муру. Хвилина, друга.

Залізні ворота смикнулись, поїхали вбік. За ними – міцні хлопці в камуфляжі з «калашами». Зарулюємо на територію. Джип іще котиться, а ми вже навкруги.

Маєток. Вимощені доріжки, клумби, пальми. Фігурні альтанки, обплетені ліанами з лапатими квітами. Біля кожної рослинки зігнута трубочка, наче для коктейля.

З прозорих дверей виходять двоє чоловіків в стильних штанях, тенісках навипуск, шкіряних мокасинах. Старіший – з розплесканим носом й товстою цепурою на жирній шиї – ступає вперед, широко посміхається й трясе обома руками долоню містера Куна. Той щось мовить по-місцевому. Вся компанія разом з охороною зникає в будинку.

Ми розсереджуємося навколо авто. Місцеві бликають з-під лоба, близько не підходять. За будинком гавкнув пес, йому відповів цілий псячий хор.

Шеф наказав поводитись спокійно, пробудемо максимум годину-півтори. Ходимо, пітніємо, пильнуємо. Біля входу в будинок двоє наших і двоє їхніх.

Сонце скажене, шолом прикипає до голови. Нарешті виходять. Щось белькочуть, Кун мало носом не тицяє у вухо ефіопа. Потисли руки – й додому…

Такі вояжі стали регулярними. В основному Ефіопія, Єгипет. Але випадали й дальні відрядження.

Унизу зелень. Ядуча, пухка. Клубки сивого чаду піднімаються над гілеєю подраними язиками. Старенький радянський Мі-8 глухо стрекоче. Це бойова машина, жодних зручностей.

Нас четверо. Гелон розвалився навпроти, прикрив очі, ремигає губами. Мизата пика – наче обсмалений чавун, на який для сміху нап’ялили шолом.

У розчинені двері б’є струмінь повітря. Між ногами кофр з M24 SWS[101]. Буде робота. Так сказав Кун. Два тижні тому викликав мене. Ну як викликав: просто підійшов шеф – пішли, каже, звуть.

На третьому поверсі «Форту» нас спинили двоє головорізів. Таких бандитських пик я не бачив навіть у Корпусі. Тупцялись хвилини три, поки старший щось буркотів по рації. Нарешті пропустили. Довгий глухий коридор з денним світлом. Двері в кінці. Шеф лишається.

Простора кімната, стіл півколом. Містер Кун і ще двоє чоловіків.

– Сідайте.

Кун поклав руки на стіл, подався вперед:

– Є робота. Для вас, містере Раш.

Я мовчав, розглядаючи подряпану кришку.

– Це входить у контракт?

– І так, і ні. В нас є деякі… скажімо… інтереси в Конго. У Демократичній республіці Конго. Але існують сили, які нам заважають. Наші друзі обіцяють усе вирішити, але вимагають зустрічної послуги.

– Когось убити?

Кун пожував губами.

– Так.

– Ви ж розумієте…

– Усі деталі узгоджені. Ця акція оплачується додатково. Ми не можемо вас примусити, але в разі відмови знайдемо спосіб розірвати з вами контракт.

– Це ультиматум?

Кун здвигнув плечима. Найнявся – продався. Знав, на що підписуюсь.

– Я солдат, не кілер.

– Ви – найманець. Ваша робота – знищувати тих, хто загрожує наймачу. Дивно, що у вас ще лишились ілюзії відносно цього заняття.

У мене спітніли долоні. Правда завжди б’є під дих. Як казала прабаба – взявся за гуж, не кажи, що не дуж. Тепер нема чого віднєкуватись, як первістка на святі.

– Скільки я отримаю?

– Тобто, так?

– Так…

Летимо. Плутаємо слід, як зайці. Спочатку літаком у Руанду – за документами ми екологи з якогось бельгійського природозахисного фонду. Досліджуємо популяцію гірських горил у національному парку Рузізі.

На перекладних дістаємось до міста Увіра. Два дні сидимо в душній смердючій халупі. Гелон весь час кудись ходить, щось винюхує. На третій день повертається з обшарпаним джипом і завізованими паспортами.

Після півдня виїжджаємо на сорок кілометрів за місто. Хвилин за двадцять чується глухе рокотання, наче завівся старий радянський вентилятор. Такі гвинтокрили я бачив тільки в фільмах про Афган.

Мі-8 гупнув на червонясту землю, піднявши хмару пилюки. Ми швиденько загрузилися – й уперед.

Знову гелікоптер, запах мастила й заліза. Жорсткі лавки, на яких доводиться сидіти, наче кілок ковтнув.

Нас несе в якусь пекельну діру. Щоб відволіктись, приглядаюся до топографії. В мене є все, чого я просив, – супутникові знімки, карта, розвіддані. Хоч і будуть провідники, але я звик думати й вирішувати сам.

Серед зеленої пустелі видно коричневі залисини.

В животі звично нуртує, закладає вуха – ми майже на місці.

Здіймаючи хмари пилу, гелікоптер сідає посеред витоптаного кружала. Ми швидко вивантажуємося, а Мі-8, ревучи й тяжко загрібаючи лопатями, відривається від землі. Дрібне сміття запорошує очі.

Неподалік на нас чекає гурт бійців у камуфляжі майже всіх армій світу. Підходимо ближче. Зовсім дитячі обличчя, форма висить мішком. Худі й замурзані, але обвішані зброєю. Їх осіб п’ятнадцять, усі з «калашами» різних ступенів убитості, є в них і два гранатомети РПГ-7. За плечима тільки легкі ранці, ніякої важкої поклажі.

Наперед виступає кремезний дядько. З-під брудного берета стримить сиве кучеряве волосся. Широкий сплющений ніс, колись зламаний посередині.

– Привіт, Гелоне! Живий ще?

Тип цей говорить англійською, смішно шепеляючи.

Але з погляду на його людоїдську пику сміятись щось не хочеться.

– Ще човгаю. А тобі нічого не відкусили, Матата?

– Теліпається поки. Що за дітвора?

– Бійці мої.

– Бійці… ану-ну. От в мене мазамбазі[102] – того тижня зловили мужика, що золото никав на шахті. Поодрубували пальці й примусили з’їсти. А