Читати книгу - "Янголятко в кутих черевиках. Книга перша"

кістяних очей манекенів.

Сліпучі фари і темні тіні за ним.

— Вам привіт від Китів.

— Угу.

— БАХ!!!

Пістолет у руці. Сніп вогню.

— ТРА-ТА-ТА!!!

Автомат із круглим диском.

— С-С-С-С!

Блискуча куля.

— БАХ!

— БАХ!

— ТРА-ТА-ТА!

— ДЗ-З-ЗЕНЬ!

Скло розлетілося.

— БАХ!

Упав на капот.

— Тра-та-та!

Пси не пригинаються.

— О-О-О!

Упав на спину і за мить злився з пітьмою.

— БАХ!

— ТРА-ТА-ТА!

Довга автоматна черга вдарила й відкинула, притиснувши до землі.

— ДЗ-З-З-З-ЗЕНЬК!!!

Куля пішла рикошетом.

— ТРА-ТА-ТА!

Черга збила дзеркало, перетявши груди.

— БАХ!

Дикий Пес зморщився від кулі в плечі й мимохіть похитнувся назад.

— ТРА-ТА-ТА!

— КЛАЦ! ЩЧЕК! ДЖАК!

Поміняти круглий диск і пересмикнути затвор.

— ДЗЕНЬК!

Упала пуста обойма.

— БАХ!

— ТРА-ТА-ТА!

Відразу трьох відкинуло назад. Падіння. Удар об асфальт.

— Тра-та-та-та!!!

Майже миттєва смерть.

А потім тиша. Тільки звук гільзи, що покотилась і вдарилася об край тротуару.

І на безлюдній вулиці три машини мертвих людей. Вони загинули, виконуючи наказ Китів, і лежать тепер чорними тінями, нерозрізненою купою ганчір’я.

Робітник зі Складу просто сидів і просто слухав приймач у конторці за вкритим пилюкою склом. Паперові тарілочки вечері, паперова філіжанка з чаєм. Стосики паперів та книг на полицях довкола.

Сховатися тут від усього світу. Виходити на вулицю, підіймаючи комір. Поспішати. Ні на кого не дивитися, і ці сорок хвилин на вулиці вважати, що нікого довкола немає і тебе теж не існує.

Завернути до крамнички, купити щось — і додому. А там відразу увімкнути приймач і не вимикати його. Спати під шум радіохвиль. Слухати якусь постановку та прокидатися від музики. А прокинувшись, повернутися на Склад, де час зупинився і де прожив усе своє життя.

Він просто сидів, чоловік, що прожив все життя на Складі. Один, під єдиною лампою. А там, за склом, темрява.

І раптом звук:

— ДЖОНГ!

Він озирнувся й побачив тільки висунуті з темряви ріжечки шухляд. Підвівся.

А потім свист. Неголосний, але явним повтором знайомого:

— З, з, з, с…

— Хто тут? — запитав він.

— А хто тут?

І знову свист.

Він упізнав — сінема-пісенька. Дівчина, що фарбувала ґанок. Фарба на щічці. Квіти в зеленій траві. Незграбне і товсте цуценя. Картинка відразу погасла, зоставивши самий лише страх.

— Хто тут?

— С-с-с, с-с, с-с.

Він підвівся і, все ще дивлячись у темряву, підійшов до стіни та натиснув на вимикачі. П’ять щигликів, три десятки ламп освітили склад. І п’ять Диких Псів стояли майже поряд із ним. Там за запиленим вікном, за написом на склі:

«ЗБЕРІГАННЯ, ПАКУВАННЯ, ЗДАЧА В БАГАЖ, ТРАНСПОРТНІ ПОСЛУГИ».

П’ять Диких Псів приготувались змести автоматними чергами скло поміж них.

Він упав за мить до пострілів, прямо під водоспад скла, що засипало його.

— Не треба!!!

— Підіймайся, — сказав Дикий Пес.

— Ви вб’єте мене!

— Підіймайся.

Хрускіт кроків по склу, пальці вп’ялись у плече і змусили його підвестися, але відпустили, щойно він став на коліна та почав благати:

— Не треба. Відпустіть мене, благаю вас, — маленька людина за п’ять хвилин перед смертю на великому Складі, у