Читати книгу - "Янголятко в кутих черевиках. Книга перша"

малюсінькій цяточці на карті Великого Міста.

Йому доводилося думати про смерть. Спочатку він боявся її. Потім, раптом почувши вуличного проповідника, уявив собі чарівні сади над білими хмарами і навіть посміхався, думаючи про те, що там усі його мрії стануть дійсністю.

Але зараз, коли чорний тунель відкрився перед ним і повільно обертався перед очима, він бачив, що там лише тьма. Він боявся йти туди і прохав:

— Не треба. Не вбивайте мене. Я не хочу. Мені страшно. Прошу вас. Я зроблю все, що ви скажете, тільки не вбивайте мене. Адже я нічого не знаю. Адже я маленька людина.

Беззахисний та безпорадний перед безликими чорними тваринами, котрі чекали на нього у глибині тунелю.

— Ось іще один, — сказав Вітчим.

Мачуха поглянула на Чоловіка, примружила повіки й сказала:

— Ні. Можеш залишити його собі.

— А чим він тобі не подобається? — запитав Вітчим.

— А хто він такий? Так. Просто. Він є, його немає — яка різниця?

— Можливо, — кивнув Вітчим. — Можливо і можливо.

— Не вбивайте, — благав маленький чоловік. Звичайнісінький Робітник зі Складу.

Дикий Пес став позад нього і уже піднімав автомат.

— Не треба.

І раптом нове:

— ЦОК-ЦОК-ЦОК.

Воно змусило Диких Псів озирнутися, туди, до відчинених складських воріт. Змусило Робітника замовкнути.

Хтось ішов до них. Неквапливо. Диригуючи циргаркою, вставленою в довгий мундштук. Та сама пісенька про квіти в зеленій траві. Та сама дівчина, що фарбує в біле ґанок.

— Цок-цок-цок.

— Ла-ла-ла, — наспівати останню ноту. Легкий кніксен. Кивок голови до невидимих глядачів. Ще. Опісля, помітивши псів, посміхнутись і запитати:

— Я вам не заважаю?

— Хто ти? — запитав Дикий Пес.

— Я? Крихітка. А це мій друг Вовк, — сказала я, киваючи на Вовка, що постав позаду них. — Сподіваюся, ви станете друзями.

Вони не встигли сказати:

— Так.

Вони взагалі нічого не встигли, тому що Вовк убив їх. Відразу з обох рук. Відразу з обох пістолетів.

— Вовче, Вовче, Вовче, — зітхнула я. — А раптом вони стали б твоїми друзями?

— Друзями? — перепитав Вовк і посміхнувся Робітникові, котрий усе ще стояв на колінах. — Це жарт. Не слухай її.

А Робітник запитав мене:

— Ви — мій янгол?

— Твій янгол помер, — сказала я. — Чотирнадцять років тому.

У маленькій квартирці, куди він приходив майже щовечора, коли Вона дозволяла йому.

Їй було двадцять чотири і Їй доводилося поспішати.

Він приносив квіти, він приносив цукерки і дивився, як Вона одягає капелюшок.

— Ти гарна, — казав він.

А Вона, дивлячись у дзеркало, з жахом відповідала:

— Але мені вже двадцять чотири.

— Ти найкраща.

Але він був просто робітником. Добрим, милим. Він навіть любив її. І якби не це «просто»…

Вона не прощалася з ним. Господарка її квартирки якось увечері зустрівши його, всміхнулася:

— Вона більше тут не живе.

— А ви знаєте, де вона? — запитав він.

— Її повіз срібний автомобіль.

Він зрозумів, що їй пощастило. Він зрозумів, що Вона знайшла. І він ще спускався сходами, а його янгол уже був мертвий.

Розділ 8

— Ну, то як тобі Дикі Пси? — запитала я Вовка в машині.

— Ніяк, — сказав він.

Йому знову було нудно.

І я сказала:

— Тільки не йди.

— Я не піду, — сказав він. — Куди нам?

Я знала, що це нерозумно, але мені так хотілось, аби він не нудьгував, і тому я сказала:

— Я знаю,