Читати книгу - "Спокута"

відпочити. Слабкою бути легше.

Роман обійняв її за плечі, і вона відчула, як блаженний, такий довгоочікуваний спокій розтікається по всьому тілу, заповнюючи кожну клітинку. До цієї миті вважала, що все, що вона робила, було правильним, а зараз зрозуміла, як жахливо колись помилилася. Це трапилося тоді, коли вона таємно від Романа пішла з Федьком до лісу за тими триклятими суницями. З того часу все пішло в її житті шкереберть. Зараз вона почувалася винною за той вчинок, бо, поклавши голову на міцне плече старого друга, відчула, що можна було робити це щодня упродовж багатьох років. Не треба було б збирати блювотиння в під’їзді, смажити пиріжки й одночасно робити кар’єру. Треба було лише мати поруч надійне Романове плече, на яке можна було б у будь-яку важку хвилину покласти голову й відчути надійність і спокій.

Їй здалося, що вона прожила двадцять років чужого, а не власного життя. Можливо, якби вони з Романом одружилися, з батьками не трапилася б жахлива трагедія. І син не потрапив би в халепу… Усе було б інакше!

Зараз їй хотілося викреслити з пам’яті пережите, але це було неможливо. Щось було п’янке та солодке в запаху Романового тіла, і Катря мимоволі потяглася до його уст, легенько торкнулася їх своїми губами. Вона відчула, які вони м’які, приємні та чуттєві, і знову припала до них, віддаючись неприборканій пристрасті. Пульсуючими поштовхами текла кров, розпалюючи палке полум’я, яке тліло так багато часу. Не вагаючись, вона віддала себе лагідним, ніжним і водночас владним рукам Романа.

– Моя Катрусю…

– Ромчику, любий мій Ромчику…

Палке від пристрасті дихання… хвилі бажання… знудьговане за ласкою тіло…

– Моя єдина, моя кохана…

– Мій, лише мій…

І вже не хвилі, а шторми бажання підхопили їх і понесли в прекрасний, захоплюючий світ кохання.

– Кохаю…

– Люблю…

Палаюче від пристрасті тіло Катрі стало схожим на килим із поцілунків, які були то палкі й жагучі, то ніжні, як подих легенького теплого літнього вітру…

У кімнаті в стилі фен-шуй, де були чоловік і жінка, розгорялося поступово, але впевнено, рівним та яскравим полум’ям ніжне, як перша весняна квіточка, кохання, освітлюючи щасливе майбутнє, яке витримало роки випробувань.

14

Роман телефонував майже кожної години. Коли мобільний починав вібрувати в її руках, Катря відчувала шалену радість. Вона вже не була самотня, покинута всіма напризволяще. Вона була потрібна Романові, а він – їй. Хотілося літати над землею, кричати від щастя, обійняти весь світ!

– Що ти зараз робиш, кохана?

– Готую обід. А ти?

– Я вже їду від Івасика.

– І що?

– Усе буде добре, люба, не хвилюйся. Він усе дізнається й зателефонує мені.

– Коли?

– Незабаром. Я попросив його не зволікати, й Івасик пообіцяв.

– Як він зустрів тебе?

– Дуже добре, був радий мене бачити.

– Запитав, про кого ти так дбаєш?

– Звичайно.

– Що ж ти сказав?

– Що ти – моя майбутня дружина.

– Справді?! – її щоки спалахнули від хвилювання й щастя.

– Так, Катрусю, так.

Його голос заспокоював, утішав, пестив слух. І чорний «БМВ» під вікнами вже не виглядав таким загрозливим та не лякав своєю присутністю. Катря знала: коли поруч Роман, обов’язково все буде добре.

Під вечір, коли він знову зателефонував, дізналася, що Сашко, або Величко Олександр, або просто Великий, дійсно був прикриттям для Івасика. На свій подив, ще вона дізналася, що Олександр мав неофіційну дружину й був доволі заможною людиною, а Лариса вже давно була його коханкою. Залишалося з’ясувати, чи дійсно Сергій винен гроші, яку суму, і що слід робити далі.

– Я зателефоную тобі за годину, – сказав Роман. – Гадаю, що до цього часу Івасик усе залагодить.

– Невже?! – радісно вихопилося в жінки. – Через годину всі жахіття закінчаться?

– Так, моя кохана. Усе скінчиться, і ти зможеш спокійно жити.

– А «БМВ», що стоїть від вікнами?

– Зникне непомітно, як вранішній туман.

– Мені часом здається, що його колеса пустили в землю коріння, і ця чорна примара буде тут завжди стояти й наводити на мене жах удень і вночі.

– Цього вже не буде, Катрусю. Ніколи, – заспокоїв Роман.

– Ромчику, – тихо сказала вона, – я хотіла тебе запитати…

– Я слухаю, Катрусю.

– Ти мене не покинеш?

– Ти що?! Я стільки років мріяв бути з тобою, а ти таке запитуєш!

– Я хочу почути слова «так» чи «ні».

– Так! Так! Так! Ніколи в житті ми не розлучимося ні на один день! Запам’ятай, моя кохана, моя найкраща, моя ніжна, що ніколи, навіть на один день, я тебе не залишу. Ми будемо завжди удвох, де б це не було!

– Дякую, мій любий. Вибач, що поставила тобі таке безглузде запитання, але я вже сита по горло зрадою людей, яких кохала, яким безмежно вірила. Зараз я вірю тобі, твоїм словам. Не