Читати книгу - "Багряний рейд"

Вона говорила, не припиняючи роботи. Чубова рана поступово ховалася за білим шаром бинтів.

— Мова не про те, — зауважив Коломієць, вкотре намагаючись заволодіти ініціативою.

— Тут згодна. Готово. — Агата закріпила тугіше затягнула перев’язку, повернулася до інших, схрестила руки на грудях. — Справді, мені хочеться почути від вас інше. Наприклад, який вирок ви приготували мені й моєму синові.

— Отак. Відразу вирок.

— Жінка каже мудрі речі, друже Східняк.

Дунай узяв із казанка картоплину, пошукав солі, не знайшов, відкусив шматочок просто з лушпиною. Швидко прожувавши й жадібно ковтнувши, повів далі, не зводячи з вчительки гострого погляду:

— Совіцька професорка. Має ходити на службу. Як не вийде з хати, шукатимуть. Прийдуть сюди, знайдуть нас.

Агата зойкнула.

— Тихо будь, — сказав Чуб. — То наш товариш так міркує, вголос.

— Правильно міркує, — погодився Коломієць. — З висновками квапитись треба. А вони такі. — Хорунжий теж узяв картоплину, передав булавному, сам їсти не спішив. — Хата скраю села. З того, що я встиг почути, до тебе сюди з місцевих мало хто вчащає. Чоловіків на господарстві так само не водиться. Ви підете, я лишуся до завтра. Спробую більше розвідати. Подобається тобі, Агато, чи ні.

— Мене ніхто давно не питав, що саме мені подобається, а що — ні. З людьми нині не рахуються.

— Війна, — вставив Дунай. — Хоча з нашою людністю тут багато років не рахувалися.

— Не про те зараз мова, — зупинив його жестом Максим. — Ти маєш весь час, поки ми тут, поводити себе, ніби нічого не сталося.

— А що сталося? Вломилися в мій дім, озброєні, я сама з дитиною…

— Не плач, не поможе, — зупинив її Дунай.

— Плакала б — сліз давно нема! — парирувала Агата, поступово стаючи дедалі впевненішою в собі.

— Ти повинна піти на роботу, — сказав Коломієць.

— Довіряєте? Отак відпускаєте?

— Нема довіри. — Максим при цьому хотів додати вибачення, але в останній момент передумав. — Хлопчина твій блідий, кволий. Має право хворіти. Прийди на службу, покрутися, відпросися.

— А як донесу на вас?

— Про сина подумай.

Агата зблідла.

— Ні.

— Як то — ні?

— Ви погрожуєте вбити дитину. Ви точно такі, як про вас пишуть газети.

У Коломійця була відповідь.

Замість того він взяв нарешті й собі картоплину. Поки їв, жували інші. Скориставшись паузою, Агата поставила каструлю з молоком на вже гарячу плиту, розворушила вугілля кочергою. Раптом, піддавшись загальному настрою, теж заходилася їсти. Казанок за короткий час майже спорожнів, на дні перекочувалося три маленькі картоплини. Розтовкши їх у полумиску, залила теплим молоком. Їла мовчки.

— Про нас чутки ходять, Агато, — мовив Максим, коли вона доїла. — Я особисто гарантую вам обом життя. Та все одно краще не ризикувати й не давати знати про нас дільничному. Не врятує.

— От йому я щось скажу в останню чергу! — вирвалося в Агати.

Наступної миті вона шкодувала про власну нестриманість. Але слово вискочило.

Для потрібних висновків міліцейського й табірного досвіду Коломійцеві вистачило. Жінка побачила короткий спалах у його очах, котрі дотепер відбивали лише смертельну втому. А ще помітила зацікавленість, інакшу, ніж виявляють у скрутному становищі навіть сильні, до всього звичні люди. Тепер уже старший хотів більшого, ніж пересидіти небезпеку під дахом, перепочити й трохи відіспатися.

— Що у вас із місцевим дільничним? — запитав Коломієць діловито.

— Вам важливо знати?

— Важливо. — Максим уже вловив зацікавлені погляди товаришів. — Ми підемо звідси, щойно розвідаємо обстановку в окрузі й виробимо, зважаючи на це, план дій. Краще за тутешнього міліціонера нам про це ніхто не розкаже.

— Ви впевнені, що він вам отак усе розкаже, стане вашим спільником?

— Ні. Є різні способи, — спокійно пояснив Коломієць, і говорив зараз не лише для Агатиних вух. — Та жоден не подіє без ключика. А ключ до міліціонера ти можеш знати.

— Чому?

— Бо не любиш його. Я сказав би навіть — місцевий дільничний є твоїм ворогом. У тебе в селі мало друзів, є ті, з ким ти часто сваришся. Є ті, до кого байдужа. Та до міліціонера маєш щось особисте. Коли так, всяка людина мимоволі фіксує, чим у разі потреби можна буде взяти ворога. Притиснути його. Навіть подумки. Ти ж, засинаючи, напевне, у своїй уяві не раз і не два покарала кривдника.

Максим говорив спокійно.

Взяв звичний для себе тон, яким свого часу схиляв громадян до співпраці з карним розшуком, а згодом, уже воюючи в УПА, вербував у той самий спосіб полонених червоних солдатів, партизанів, навіть молодших офіцерів. Агата знову розпружувалася, поступово відходила від