Читати книгу - "Дочка Чарівниць"

гарячому промінні сонця вигрівалися цілі табори змій. Побачивши мандрівниць, вони з шипінням порозповзалися і зникли у дірках та шпаринах.

— Нам треба знову випити карадорм, — мовила Чарівниця. — Їх тут набагато більше, ніж у місті. Вони ніби відчули, що Палац — це королівська оселя. А тепер спробуймо зайти всередину…

Дівчина, на яку краса цього місця діяла сильніше, ніж все, що вона досі бачила, відчула дивне тремтіння від самої думки про те, що переступить поріг Палацу Королів. Раптом, не знати чому, відчула тягар багатовікової історії, величі й занепаду Королівства. Тягар цей був то важкий і болючий, то легкий і наповнений радістю.

— Арджана, — шепнула вона тихенько сама до себе. — Мабуть, я люблю її так само сильно, як Ліс і Високі Гори. Є в ній дивна гідність, гордість і краса. Як у Лісі. Але Ліс породжений Матір’ю-Природою, а місто створили люди. І якщо це витвір людських рук, то вони гідні пошани, якщо зуміли створити таку зачаровану у камені красу…

Примружила очі, і їй здалося, що чує луну звуків битви, що точилася сім століть тому. Очима уяви бачила безпорадно підняті догори дерев’яні мечі, неспроможні чинити опір сталі й залізу нападників. Чула стогони розпачу, безсилля, передсмертний плач. Здригнулася від думки про насильство, якого зазнало це місце, ця країна, ці люди…

…розплющила очі. На палацовому подвір’ї стояла промовиста тиша, яку немовби поглиблювало дзижчання ос, бджіл і джмелів, сичання змій та шелестіння листя на вітрі.

— Уперше за сімсот сімдесят п’ять років на цьому подвір’ї чути людський голос, — промовила Чарівниця ніби у відповідь на її думки. — Ходи-но вже…

І обидві ступили на широкі кам’яні східці головної брами палацу.

Розділ 20

Чарівниця мала рацію, коли казала, що рік у руїнах Арджани — небагато для того, аби вивчити місто й Палац. Вони оглядали Палац неймовірно довго, і нарешті Дівчина могла сказати, що вона побувала у всіх кімнатах, у льохах і на горищі. Бо йшлося не тільки про те, щоб зайти у кожне приміщення. Дівчина прагнула відчути настрій цих приміщень, з’ясувати — без допомоги Опікунки — призначення кожної кімнати і яким життям у ній жили до того, як Загарбники брутально це життя обірвали. У кожній світлиці Дівчині здавалося, що вона відчуває і чує чиюсь невидиму Присутність.

Хоча нападники розграбували, а час зробив своє, Палац все одно видавався багатим. Прикрашали його кам’яні барельєфи, куті залізом, бронзою і міддю фрагменти дверей, вікон, стін та меблів; велетенські жирандолі, кришталеві продовгуваті сльозини яких, видзвонюючи одна об одну, грали якусь незвичайну мелодію; викладені на кам’яних стінах мозаїки та масивні свічники. Найбільше вразила Дівчину Біла Зала. Видавалося, що яка вона була кілька століть тому, така й залишилась у своїй простій суворій красі. У самому центрі стояв трон. Його єдиною оздобою були викуті з каменю бильця — ніби два леви. Їхні товсті лапи замість поручнів трону. Голову можна оперти на дві морди, підняті догори й розкриті у німому гарчанні.

Чарівниця підтвердила, що Біла Тронна Зала виглядала завжди саме так. Так само, як у Великому Храмі у Високих Горах, тут не було жодних прикрас. І попри це, а може, саме тому тут панував дух незвичайної гідності.

Біла Зала — коли вони вперше до неї зайшли — викликала у Дівчини незбагненний дивний транс. Вона нерухомо стала неподалік від трону і довго роздивлялась довкола почервонілими очима. Погладила двох кам’яних левів, а потім опустилась на коліно і поклала голову на порожнє кам’яне сидіння. Завмерла так — і їй видавалося, що чує далекі голоси — голоси тих, що свого часу перебували у цій залі. Чула голос, що вирізнявся з-поміж інших — низький, суворий, хоча й сповнений тепла голос Короля. Розплющила очі — у залі було порожньо. Ще раз заплющила — і знову почула отой стишений гомін: голоси Короля, лицарів, учених, митців… Ця зала неустанно жила, тремтіло у ній відлуння минулих віків, яке чути могли лише обрані. Білий камінь колись увібрав ці звуки і тепер переказував їх тому, хто вмів слухати. Над схиленою головою Дівчини з’явилась ніжна, ледве помітна імла. Чарівниця побачила це, і її вузькі губи затремтіли. Тіло Дівчини також пронизав трем. Нарешті вона підвелася: бліда, ослаблена, безмовна.

Довго-довго мовчала, аж нарешті прошепотіла:

— Ходімо звідси. Не можна порушувати спокою цієї зали.

Чарівниця відвернулася, щоб Дівчина не помітила її легкої усмішки — цілком вдоволеної.

Минуло кілька місяців, але Дівчина навіть не усвідомлювала цього. Життя в Арджані цілковито поглинуло її, передовсім Палац Королів і те, що навколо. Зрештою, вона й не могла вибратись кудись за стіни палацу, бо там і далі панували непрохідні нетрі. Отож вона самотньо бігала покоями Палацу і часто прислухалась до далекого Відлуння з Минулого. Відлуння мовчало, але інколи озивалось стишеним гомоном голосів. Лише пожовкле засохле листя, що осипалось на подвір’ї, нагадало Дівчині, що якраз добігає кінця осінь. Коли одного ранку вона прокинулась, замерзла, під своїм все-таки теплим плащем, на подвір’ї лежав густий шар снігу. А за мурами вже не було зелених непроникних чагарів. Товсті високі стовбури дерев височіли у суворому білому просторі. Густі посохлі ліани посповзали на землю, листя з кущів поосипалось, оголивши гострі колючки. І раптом ходити там стало відносно легко.

* * *

Айок не лише навчився декламувати Пісню Єдину, він також запам’ятав її нескладну мелодію зі змінним ритмом. Сидячи на самоті у своїй кімнаті, він несвідомо мугикав її цілими годинами. Під ложем, застеленим товстими хутрами, він ховав тепер свій найбільший скарб: власноруч укладену Книгу. Єдину справжню Книгу на весь Замок. У Книзі на сірому рельєфному папері чорним чорнилом була