Читати книгу - "Дочка Чарівниць"

записана Пісня, кожна буквиця нової строфи була прегарно орнаментована. Айок не знайшов справжніх фарб — у дворі його батька не було ні митців, ні вчених. Тож замість червоного брав власну кров, вколовши палець, замість зеленого — густий сік рослин, а жовтим був викрадений із кухні шафран. Поморочитись довелося з блакитним, але хлопець хутко виявив, що якщо додати до чорнила трохи води, воно стає яснішим. Так з’явився блакитний колір.

Айокові не довелося підслуховувати розмов у замковій кухні, щоб довідатися, що Пісня Єдина — пророча. Адже це відчувалося у кожному рядку. Так, це була пророча пісня і вона мала здійснитися. Айок був певен, що ніхто не міг стати на заваді цьому пророцтву. Аби тільки Пісня була віщою! Коли дійшов до кінця Пісні, вже знав історію Великого Королівства. Айок був надто малий, щоб дізнатись її раніше, тоді, коли ще жила його мама, — а вона, вочевидь, знала її прекрасно. Лише тепер він збагнув, що мама була надто налякана, аби щось йому розповісти, аби розкрити йому очі на те, ким він є насправді: що він тільки наполовину син дикого і жорстокого роду, який заволодів цією чудовою вільною країною, завдавши смерті більшості її мешканців. Але друга половина?.. Так, лише зараз Айок збагнув, що ціле життя мама боялася не лише свого чоловіка, Урґха XIII, а й всієї його рідні. Була перелякана, тиха й сумна, а коли чула, що наближаються чиїсь кроки, стишувала голос до шепоту і роззиралась довкола зі страхом. Вона навіть Айока у чомусь боялася — бо він також був сином дикого, безжального володаря. Тому ніколи не казала синові всієї правди. Тепер, коли Айок вивчив мелодію Пісні, ніби крізь туман згадав, що мама часом наспівувала йому її тихенько перед сном. Ця мелодія не була для нього зовсім чужа, і він легко її запам’ятав. Щоправда, мама наспівувала її без слів, як колискову. Вона хотіла, щоб син знав цю Пісню і водночас боялась цього.

Початок Пісні оповів Айокові, як багато зла і насильства приніс рід Урґха цій країні і як прегарно у ній жилося перед занепадом. А далі хлопець довідався, як було скривджено мешканців у День Завоювання і як їх кривдили довгі вісім століть — карали батогами і навіть смертю за недоведені провини, змушували до рабської праці, переслідували бунтівників там, де ніхто не смів бунтувати. Однак Пісня Єдина народилась — і її співала вся підкорена країна, хоча за цей спів можна було поплатитись головою. І та частина в Айокові, що походила з роду його матері, відчула величезну гордість. А та, що походила з плоті батька, болісно, всім своїм єством, відчула палючий сором. Айок помітив те, чого не бачив і не хотів бачити ніхто з батькового роду: вони, Загарбники, — варвари, а пригноблені мешканці поневоленого краю вміли і, мабуть, далі вміють мислити, творити, будувати. А нападники — лише грабувати, руйнувати, спустошувати. Айок раптом збагнув, що якщо рід його батька ще кілька століть тут пануватиме, останні сліди Великого Королівства зникнуть зі світової мапи. Залишаться тільки руїни, згарища, поранена земля. І, можливо, войовники Урґха лише тоді її залишать у пошуках інших, багатших країн, які можна пограбувати.

І тоді Айок почав просити свого Бога, щоб Пісня Єдина здійснилась до кінця, до останньої літери останнього слова. Бог Айока був зовсім іншим Богом, ніж той, до якого молився його батько. Бог Урґха XIII був такий же грізний і жорстокий, як сам Урґх. Бог Айока був лише добротою і чудово розумів малого Айока, що звертався до нього. На щастя, у цій нещасливій країні з богами було зовсім інакше, ніж з усім іншим. Кожен міг обрати власного Бога і молитись до нього, як йому спаде на думку. Спільні були тільки храми, де вшановували Богів. Айок вірив, що хоча й Богів, створених людьми, відповідно до їхніх власних фантазій і потреб, так багато — насправді існує лише один Бог. Єдиний — і Він добрий, милосердний, повний розуміння. Айок вірив, що саме цей Бог дозволив вимученим мешканцям Великого Королівства почути від вітру, води й дощу слова Пісні Єдиної. І що це Він пообіцяв звільнення. Будучи добрим Богом, Богом Айока, а не Урґха, вирішив — як співалось у Пісні Єдиній — що звільнення принесуть не мечі й кровопролиття, а Дух і Чари. Тому Айок спокійно міг молитися, щоб Пісня здійснилася, бо життю його батька нічого не загрожувало. Його мав перемогти не лицарський Меч, а Чари, після яких Урґх зі своїм військом повернеться туди, звідки прибув його рід: у Великі Степи. Хлопець, хоча у ньому боролися оті дві частини його єства, успадковані від матері й батька, збагнув, що Великі Степи — це місце для жорстоких Загарбників — з їхнім варварством і жадобою розбою. Вони звідти прийшли і туди мають повернутися. Що робив би тоді сам Айок — цього він ще не знав.

Айок досить довго не розумів, що означають слова «заки мине сім сотень, сім десятків і сім літ». Про який Час ішлося? На яку дату вказували стрілки годинника Пісні? Айок не дуже добре рахував і не знав, скільки століть панують Урґхи у цій країні. Лише завдяки підслуханим у кухні розмовам збагнув, що це ж менше, ніж за два роки. Майже за півтора року! Зрештою, все залежить від того, як підраховувати: День Завоювання вважати за початок нульового року чи першого?.. Так чи інакше, це вже дуже-дуже близько, і ця пророча віща Пісня має здійснитися за життя Айока. Навіть більше: якщо це все по-справжньому, то Істота, яка несе з собою ці Чари… І Айок аж затремтів приголомшено. Ці істоти можуть бути близько. Мають бути близько. Слова Пісні безперечно свідчили саме про це!

Уперше хлопець пошкодував, що у ньому немає нічого від лицаря. Якби він був лицарем, то, незважаючи на власний страх, подався би зараз на зустріч з Чарами — щоб допомогти, якби комусь була потрібна його допомога. Але він тільки слабкий тендітний хлопець, що навіть не вміє лука натягнути — і його сковував власний страх.

Той самий страх, що — Айок помітив це лишень зараз — огорнув його батька. Ні, не той самий. Айок очікував здійснення Пісні,