Читати книгу - "Лемберг. Під знаменами сонця"

— Приведи пана до мене. — Конюх затих, лише чути було хропіння коня в стійлі. — Він здогадається, про що я. Тільки вже йди, це терміново.

Коли пан Модест Маринович зайшов до флігеля, позаду нього явно вчувалося сопіння конюха, а я стояв при дверях, і світ мерехтів перед моїми напівопущеними повіками, викликаючи вже знайомий біль у скронях. Не хотіли мої очі так просто відмовлятися від їхнього законного права споглядати цей світ.

— Не гнівайтеся, пане, я не хотів… Обіцяю, такого більше не станеться… Не проганяйте мене, прошу пана… — бурмотів я без упину, прикладаючи руку до грудей і кланяючись за кожним словом, а той, хто в мені сидить, не міг нічого второпати. Щось страшне коїлося зі мною, на його думку. Щось геть недобре.

Я подумав, що існують лише дві людини на землі, заради яких я здатен на таке.

І ще подумав, що, назвавшись грибом, маєш бути готовий до грибної юшки…

Лікар тим часом підійшов до мене впритул, як тоді в передпокої, під час нашого знайомства. З-під напівопущених повік я знову бачив тільки напуцовані мешти і вузькі штани з якісного сукна. Був одного зі мною зросту, тому не мусив ні опускати голову, ні задирати її.

Коли відмовляєшся від зору, інші відчуття загострюються стократ. Спробуйте — і переконаєтеся… Я відчував його погляд кожним своїм нервом. Відчував, але не розумів. Він просто дивився на мене і мовчав. Наче збирався приписати мені якусь невиліковну хворобу. Наче просто вибирав яку.

Моє кволе бурмотіння скоро зійшло нанівець.

— Ти міг би не признаватися. Змести і викинути розсипаний порошок. І все.

— Ви ж, мабуть, його зважили… цей порошок…

— Здогадався. Хитрий. Чи дурний. Не знаю ще. Час покаже. Приберись тут. Юзик принесе тобі сировину і мішки. Треба посортувати рослини. Маєш навчитися розрізняти їх за запахом і фактурою. Решта — завтра.

— А?..

— І порошок прибери. Не надто багато вартує розмелена сіль.

Скоро, мабуть, і я навчуся робити паузи за кожним словом. Якщо доживу.

Сировини виявилося стільки, що я просидів над нею до ранку. У янгольському дурмані пахощів. У стрекотанні цвіркунів. У темряві, розбавленій місячним світлом. Перебираючи і гладячи кожну травинку. Вдихаючи аромат. Розсовуючи по різних торбинах. Перебираючи і гладячи давно померлі спогади, як скупий побиті міллю лахи. Вдихаючи забуті відчуття. Розсовуючи їх по найглибших закапелках надійно схованих від чужих і власних очей скринь моєї пам’яті…

Мій тато, Михайло Добрянський, мав бути круп’ярем на Личакові. Його тато був круп’ярем, як тато його тата і діда. Щодня вони вставали вдосвіта і вибиралися за Личаківську рогатку на закупи гречки в селян з навколишніх сіл. Там, у корчмі, вдалу оборудку незмінно — інакше удачі не буде! — запивали могоричем, і вже близько сьомої години ранку встигали відправити своїх жіночок возами з готовою крупою до міста на базар, а самі з челяддю чистили гречку на ручному млинку і жорнах до вечора… Щоб назавтра знову все почати спочатку. Вони жартували: «Виспимося у вічності на Пісках…»

Славна і горда справа славного і гордого передмістя, яке ще пам’ятало потужні торгові каравани, — вони ходили по Глинянській дорозі до Константинополя і назад; неіснуючі тепер виноградники — вони густо росли на узгір’ях Змієвої, Камінної і гори Стефана і власним вином із яких тішилися в ті часи моє місто й увесь край; облогу козацькими військами Богдана — він мав тоді свою квартиру за церквою Святих Петра і Павла, і татарина Тугай-бея в околицях Круп’ярської…

Мій тато не збирався переривати давніх усталених традицій свого роду, позаяк нічого кращого у своєму житті не знав. Аж поки одного ранку другого дня листопада 1848 року, коли йому виповнилося одинадцять років, учепившись у задок чиєїсь коляски біля костелу Святого Антонія, заїхав майже до площі Галицької. Зіскочивши на землю, він не спостеріг на площі звичної торговиці, а натомість побачив біля Бернардинської дзвіниці круглі дула гармат на зелених підставках з жовтими колесами, а довкола них — жовнірів із карабінами і наплічниками, у темно-синіх мундирах із червоними облямівками і жовтими ґудзиками, у чорних шапках із блискучими кокардами, і тих, хто цими жовнірами командував, — на конях і з шаблями.

Мій тато ніколи не зустрічав стільки війська в одному місці, тому завмер із роззявленим ротом, отямившись лише тоді, коли якийсь чоловік без каптана в сорочці і розщепленій на грудях камізельці похмуро пройшов повз нього і пішов собі далі, зовсім не здригнувшись, коли голосний окрик зі стражниці гулко пролунав над порожньою площею. Не розуміючи, що діється, мій батько почув звуки, які він ніколи досі не чув, але які навіть в одинадцять років не можна ні з чим сплутати, а помітивши, що той чоловік біжить, побіг собі. Звуки пострілів.

Ранішнє місто ожило. З’явилися тут і там люди з мішками, відрами, кріслами, дошками, вони скидали все це просто на дорогу, перекриваючи рух, розмахували руками і щось кричали, до них долучалися люди зі зброєю, а десь попереду знову загриміли постріли. З Ратушної вежі пролунали удари дзвона, гучні і тривожні, які будили тих, хто ще спав.

Просто на бігу мій батько стикнувся з якимось паном, що з’явився з дверей крамниці на площі Фердинанда[154], той схопив його за плечі і з запаленими очима вигукнув: «Нарешті! Дочекалися!» Вирвавшись із його рук, Михайло сховався в тій крамниці, а відхекавшись, роззирнувся. Крамниця виявилася книгарнею «Розмаїтості», а той пан, як говорили між собою схвильовані жінки, ледве помічаючи юного відвідувача, — Каетаном Яблонським, її власником.

Оповідаючи потім безліч разів своїм домашнім і сусідам