Читати книгу - "Загальні засади призначення покарання за кримінальним законодавством України"

Призначаючи покарання неповнолітнім у вигляді штрафу, суди, незважаючи на певні застереження, що містяться в ст. 99 КК України, не завжди з’ясовують, який їх майновий стан: чи мають вони самостійний дохід або власні кошти, майно. Так, за статистичними даними, які опубліковані в офіційних виданнях, за період з 1 вересня 2001 року до 1 вересня 2002 року в Хмельницькій області до 11 неповнолітніх місцеві суди застосовували таку міру покарання, як штраф. При цьому суди не враховували, що засуджені неповнолітні ніде не працюють і не мають власних коштів і майна, на які може бути звернено стягнення, у зв’язку з чим вироки не було виконано[437].

Аналіз судової практики свідчить також про те, що суди при призначенні покарання не завжди враховують зазначений у ч. 2 ст. 53 КК України мінімальний розмір штрафу, який становить 30 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Так, судом неповнолітньому К. за ч. 2 ст. 263 КК призначено штраф у розмірі 51 грн.[438].

Відповідно до ст. 101 КК України арешт як міра покарання призначається неповнолітнім, яким на момент постановлення вироку виповнилося 16 років, строком від 15 до 45 діб. Проте є випадки порушення вимог ст. 101 КК України. Зокрема, неповнолітніх Б. та І. вироком засуджено до арешту відповідно на 3 і 6 місяців[439].

У судовій практиці трапляються випадки порушення вимог ч. 1 ст. 102 КК України про мінімальний строк покарання у вигляді позбавлення волі при призначенні його за сукупністю вироків. Наприклад: вироком неповнолітнього Ф. засуджено за ч. 3 ст. 289 КК до 10 років позбавлення волі. До призначеного покарання суд також приєднав частково невідбуте покарання і за сукупністю вироків призначив Ф. 11 років позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна. Вирок щодо Ф. було змінено[440].

6. Правила призначення покарання за вчинення злочинів особами, які визнано судам обмежено осудними

З’ясування поняття, ознак і кримінально-правового значення спеціальних засад призначення покарання дозволяє не тільки сформувати точне уявлення про природу цих засад, розмежувати ці правила з загальними правилами призначення покарання, але й установити необхідність формування додаткових спеціальних правил, що відбивають особливості інших кримінально-правових інститутів. Зокрема, аналіз норм Чинного кримінального законодавства і судової практики показує, що не знаходить відображення в спеціальних правилах призначення покарання специфіка інституту обмеженої осудності (ст. 20.КК), який є новим для кримінального законодавства України»

У юридичній літературі неодноразово зверталася увага на поширеність вчинення злочинів особами, які визнані судом обмежено осудними. Так, серед засуджених за тяжкі злочини проти особи число таких осіб складає 68 %. Особливо багато психопатів серед рецидивістів — від 40 % до 90 %[441]. Опубліковані статистичні дані по Російській Федерації[442] свідчать, що кількість осіб, у яких експерти констатують наявність медичного і юридичного критеріїв обмеженої осудності, постійно зростає (з 1997 до 1999 року їх число збільшилося на 23 % і досягло 3679). Особливо очевидна ця тенденція серед неповнолітніх обвинувачених, які, на думку експертів, повинні бути визнані неосудними й обмежено осудними (1492 і 1478 відповідно). Водночас у 1999 році судами було призначено примусові заходи медичного характеру 912 засудженим (з них 251 неповнолітньому), тобто тільки кожному четвертому (кожному шостому з числа неповнолітніх) з тих, у кого експерти констатували наявність медичного та юридичного критеріїв обмеженої осудності[443].

Як свідчить аналіз не тільки літератури, але й кримінального законодавства зарубіжжя, поява норми про обмежену осудність в КК України 2001 року (ст. 20) багато в чому зумовлена закономірним розвитком науки й потребами судової та слідчої практики. Норма, що містить положення про обмежену осудність, як справедливо зазначається в літературі, відображає існуючу юридичну, пенітенціарну й клініко-психологічну реальність у вигляді значного поширення серед злочинців психічних розладів, які не виключають осудності, але обмежують їх здатність до саморегуляції під час вчинення злочину[444]. Поняття "обмежена осудність" адекватно фіксує цю реальність і дозволяє дати диференційовану правову оцінку діянням таких осіб[445]. Уведення до КК України цієї норми сприяє досягненню мети покарання, а також реалізації таких принципів призначення покарання, як справедливість, законність і гуманізм, зумовлюючи при цьому призначення максимально індивідуалізованої міри покарання винному, тому що дозволяє визначати покарання осудним особам з урахуванням їх психічного стану та рівня розумового розвитку.

Закріплюючи в ст. 20 КК України обмежену осудність, законодавець визначає, що "підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину, через наявний у. неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними". При цьому в ч. 2 ст. 20 КК України законодавець говорить, що "визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру". Аналізуючи це положення, неважко помітити, що законодавець не розкриває,