Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

і почулося віддалене бубоніння. Новоспечені меломани про щось радились поміж собою. Користуючись виниклою паузою, Кременчук зиркнув на дівчину, яка з усіх електронних сил „літаючої тарілки” продовжувала збільшувати зображення жовтогарячої планети. Потім її увага відволіклась до головного круглого екрану бортового комп‘ютера. Чи що там його замінює на цьому борту?

А на тому екрані вже з‘явилися дві мапи зоряного неба. По їхніх боках пливли стовпчики якихось інопланетних незрозумілих ієрогліфів. Що в них розібрати можна?

Останнє запитання капітан поставив вголос, прислухаючись до шарудіння в коридорах: Зоребор з Нксою вже наближалися до рубки.

— Що розібрати, що розібрати, — передражнила Сонька Кременчука, — а те розібрати, що розташування зірок знов нове. — І постукала нігтем по одній з мап.

— Це я вже давно і без техніки твоєї зрозумів. Варто лишень було на двір визирнути, — зневажливо пирхнув Богдан. — Ти краще мені ось що скажи… Хтось тут доводив нещодавно, що всесвіт наш, мовляв, розбігатися припинив. Всесвіт наш, мовляв, линути просто розпочав з права наліво. А потім, начебто, зненацька просто по колу закрутився і…

— А він і продовжує рухатись по колу. Ось тільки… Ось тільки нові дані кажуть про те, що він розпочав в іншій бік рухатись, — якось зніяковіло пересмикнула Сонька плечима. — Проти годинникової стрілки. Нас відносно.

— То відносно мозків наших в наших же кебетах кола йдуть. То за стрілками, то супроти. Втім, воно й не дивно, бо…

— Та я вже двадцять разів перевірила!..

Сонька ледь не плакала. І це при її-то гонорі! Богданові навіть шкода дівчину стало.

— От двадцять разів всесвіт той і крутиться. То в один бік, то в іншій. А потім взагалі кудись наліво скочується… Я ж тобі кажу, що не дивно це зовсім! Опісля усіх тих вибухів, через котрі ми проходимо раз у раз.

Капітан вкотре згадав сріблясте мереживо з мерехтливих цяток, через яке вони вже тричі занурювались в абсолютну темряву. З нудотою непереборною занурювались, із запамороченням, із тіла затерплістю, ломотою в кістках та іншими неприємними симптомами. Для того занурювались, щоб потім відносно неушкодженими знову повертатися, виринати-вивалюватись, в цей мерехтливий світ. Який послаблював, але аж ніяк не припиняв отого свого блимання. Ані на хвилину не припиняв, ані на секунду.

Ось і зараз в напівпомітному ореолі сріблястих цяточок з проходу з‘явилося набурмосене обличчя Норильцєва. На поясі в нього бовталися піхви з мечем, з яким він вирішив більше не розлучатись ані на мить. А окуті кольчугою груди перетинав новий атрибут: широкий пасок довгастого музичного причандалля з рядом різнокольорових клавішів-сенсорів. Деінде на них були помітні оті загадкові ієрогліфи, що нагадували японські. Просто не інопланетне приладдя тобі, а якесь диво техніки Країни Сонячного Сходу! Такаманохара он до того ж…

З-за спини Норильцєва трохи ніяково визирав крчовник, який з Бога хутко перекваліфікувався на зброєносця середньовічного лицаря. Чи менестреля?

— Що, знову Нксу лаяти будете? — остаточно набурмосившись, запитав Зоребор.

— Та для чого? — знизав плечима Кременчук. — Адже не його провина в тому, що він за природою своєю — напівістота-напіврослина. Через що кнопл клятий на нього особливо сильно подіяв. А якщо взяти до уваги, що ми й самі на Сорорі дров наламали, то… Кгм… Отож, я і пропоную відзначити того, хто не дозволив нам остаточно на дроворубів перетворитись.

Сонька відірвалась від екранів і здивовано розчахнула свої темно-фіолетові очі. Норильцєв з Нксою швидко перезирнулись поміж собою і знову втупились в капітана.

— Отже, — кахикнув той, — треба віддати належне громадянці Такаманохарі, яка своїми виваженими й оперативними діями… Яка виважено й оперативно… Коротше, вона… Коротше, заслуговує товариш Такаманохара.

— Це ви мені, нарешті, подякувати вирішили? — з невинним виглядом запитала Сонька.

Ох, і не подобалися капітанові отакі от невинні вигляди у затрим… Стоп! Яка ж вона, Такаманохара, затримана?!?

Остаточно знітившись, Кременчук злісно труснув головою, намацуючи на ній свій надійний кашкет із червоною околичкою. Покахикав. Помовчав. Але за півхвилини знов продовжив, старанно відводячи очі від Соньки й дивлячись на екран, на якому помаранчева планета короткими пульсаціями набувала вже розмірів достиглого апельсину.

— Отже, за мужність та оперативність, виявлені… Проявлені… Ні, виявлені… Коротше, пропоную назвати наш безіменний літальний апарат невідомої інопланетної конструкції на честь громадянки України… Ні… Громадянки планети Земля Такаманохари Софії… Як тебе по батькові, Сонько?

— Та нічого, нічого, можна й просто так, без церемоній, — з клятим невинним виглядом потупила очі хитре дівчисько.

— То ми відтепер літатимемо на „Такаманохарі”? Або „Рибачці Соні”? — встряв собі й Норильцєв. Богданові чомусь здалося, що він ледве стримує сміх.

— Н-ну… — протягнув невпевнено, — теєчки… Мені здається, що перше буде дуже по-японські. Я, звісно, усі народи поважаю, але ж ми таки козаки, а не банзаї там якісь. Коротше… Пропоную корабель наш… Апарат, тобто… Коротше, пропоную наш борт називати просто й зі смаком: „Софія”. На честь громадянки Такаманохари, хто розуміє.

— Гіп-гіп-ура! — тихесенько видихнув Норильцєв.

Сонька скошувала вологі очі кудись убік. Нкса задоволено погойдувався на місці. Зірка на екрані набувала все більшого й більшого розміру, перетворюючись на планету насиченого помаранчевого кольору. Богдан чомусь мимохіть пригадав бурхливі часи вітчизняної революції. Гарні часи були. Вільні й чисті. Немов на морозному свіжому протягу. Це потім їх усіх гамузом у смердюче лайно сунули. Лайно діоксинових зрад та жовтогарячої зажерливої тупості.

— Не чую гучного, відповідного моменту, схвалення! — мерзлякувато пересмикнув Кременчук плечима. — Чи я щось недоречне сказав?

— Та ні, ні!.. — захвилювався Зоребор. — Дуже доречно! Ми двома руками „за”! Правда ж, Соню?

Дівчина скинула нарешті свої фіолетової очиська на капітана:

— Спасибі!.. Спасибі, батечку рідний! А я вже думала, що ви наш корабель „Корнелією” назвете.

От, стерва!.. Богдан стиснув губи й засопів обома ніздрями. Невідомо, чим би усе це скінчилось, якби Ігор, явно пробуючи розрядити напругу, не вигукнув:

— Ой, а це що таке?! — І тицьнув пальцем в екран з помаранчевою планетою.

Та вже майже повністю заполонила його. А на правому верхньому краї величезного апельсину…