Читати книгу - "Хлопчик і тінь"

я рукою.

— …щавай! — відгукнулась луна.

— На те літо ждатиму. Чуєш?

— Чую!.. Приїду!..

Я зіп'явся на носки, але вітрильник став маленький, як тінь журавля. І раптом мені здалося: то справді журавлик! Гляньте, він знявся з води, понісся над землею, виплив у небо і з розвороту пішов за бистрим ключем.

Навіть примарилось мені: я бачу Ніну. Вона спрямовує свій крилатий кораблик у синю затоку, веслує між хмарами. А хмари над нею — як скелі. А вітрило у неї — як біла пір’їна. А вода чиста-чиста, без дна.

Попливла Ніна у вирій. За птахами.

…І досі не знаю, чи була вона, така дівчина, чи я її просто вигадав.

Ірпінь, березень, 1969 р.

ЗЕМЛЯ СВІТЛЯЧКІВ
Повість-казка

Цю повість я писав, доброю пам'яттю згадуючи лісову Каланчу, сосни й березові галявини Пущі-Водиці, моїх найкращих друзів у походах Олю і Раю, які одного разу привели мене до невеликого горбика над озером і сказали: «Ось тут він похований, наш бідний Чублик».

Автор

Розділ перший
Сиз XII, він же від роду Стовус, відчиняє двері свого знаменитого музею і запрошує вас у гості

Як тільки за лісом сідало сонце, десь здалеку лунав густий, немовби розлитий в самому повітрі, розлогий вечірній дзвін:

Бом!

Бо-о-м!

Бом!

То сторож лісу сповіщав, що день закінчився і що всім лісовим стовусам і тривусам пора прокидатися.

Сонце сідало за гору, поволі гасло в далеких водах. Схилялася темрява до вікон, і тоді в спальню Сиза XII, Стовуса, влітала зозуля. Тихо, не ворухнувши крилом, вона облітала його ліжко і сідала на високий комод. Там чистила дзьоба і з великим милуванням дивилася на свого господаря.

Як всі лісові стовуси й тривуси, Сиз XII був неперевершеним, найбільшим у світі колекціонером. Що він збирав і чим страшенно пишався, ми поки що залишимо в таємниці і запросимо вас до спальні. Вся кімната Сиза завалена й закидана книгами. На підлозі, на кріслах, на шафі, навіть на теплій ковдрі, під якою спить зараз Сиз XII, скрізь лежать книги. Деякі з них такі грубезні, в таких товстих шкіряних палітурках, що комусь одному годі підняти такий фоліант.

Треба сказати, що, крім книг, Сиз XII мав ще одну слабкість — любив поспати. Він брав у постіль книгу, запалював над головою ліхтарик і заглиблювався у древні писання. Та його книги були такої товщини і такої незбагненної мудрості, що він швидко стомлювався. І далі читав книгу одним оком. Одне око його читало, друге спало. А потім ліве й праве знов мінялися вахтою. Аж поки обидві повіки його тихо не стулювалися і Сиз XII не провалювався у солодкий сон.

З усіма своїми родичами, тобто з добрим десятком тіточок, дядьків, племінників, онуків, Сиз XII належав до мирного лісового народу, а лісовий народ, як ви знаєте, вдень — од сходу до заходу сонця — спить, а вночі виходить на службу. Сиз XII, отже, з ранку до вечора відсипався, а ввечері, коли лунав над лісом урочистий дзвін пробудження, вставав і йшов одчиняти свій музей. Проте і в музеї, за книгою, він міг передрімнути краєм ока, хоч за древніми лісовими законами то був великий гріх. Та наш вельмишановний Сиз-Стовус потихеньку грішив (мабуть, роки брали своє), і, коли в музеї не було відвідувачів, з якогось залу можна було почути, як він тихесенько прихропує.

Про це знала тільки його добра сестра Мармусія (хай довго їй служать ноги! Дев’яносто сім років їй, та вона ще при здоров’ї). Невтомна Мармусія приносила йому березового квасу, запалювала люльку і вкладала брата на маленький шкіряний диванчик. Перед сном не забувала підмостити йому м’яку подушечку під щоку, а ще одну, трохи більшу, — під ноги. І щоб ніхто з лісових тривусів і стовусів не застав її брата за таким неподобним заняттям (бо то ж ганьба — спати вночі!), Мармусія вішала на дверях музею табличку:

«Скоро буду. Пішов у лісову академію. Сиз XII».

Та повторюю: це траплялося з нашим Сизом тільки в хвилини нудьги й затишку, коли в музеї не було ані жодного відвідувача і лежала перед ним на столику дуже товста і дуже вчена книга. Ну, а якщо на сходах стукотіли кроки і хтось із гостей навідувався до нього в галерею… О, ви самі побачите, як оживав тоді наш мудрий Сиз і що з ним робилося в такі щасливі хвилини!

«Бом! Бом!» — лунав над лісом пробудний дзвін.

Зозуля вже почистила дзьоба і з великим замилуванням дивилася на сонного Сиза: з-під теплої ковдри виглядали його коротенькі товсті ноги і так виблискували червоними п’ятами, що здавалося, наче то лежали і від задоволення аж похрюкували на подушці двоє чистеньких поросят. А ще ворушилися, розвівалися його пишні білі вуса.

— Ку-ку, ку-ку! — рівно дванадцять разів прокувала зозуля.

Тим вона сказала:

— О великий Сизе Дванадцятий! Відкрий свої мудрі очі! Вже минув день, і наступила ніч. Прокидайся!

Сиз XII встав і, не розплющуючи заспаних очей, намацав люльку. Ось так, примружившись і ще зовсім сонний, він вийшов на вулицю. Вибив люльку об пень, всипав навпомацки тютюну, підніс жарину. І тільки після першої затяжки геть прокинувся. Видмухнув із себе — разом із хмаркою диму — останній сон. І тоді сказав: «Кхе, кхе! Добрий буркун,