Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 3"

було припустити-він не здогадувався, що відбувалось, чому і від кого була загроза, як Кармайкл вистрілив йому в голову.

Теллі зітхнув, зіщулився і повернув верньєр. Він не вперше бачив у бінокуляр своє позбавлене життя тіло-одна з імовірних перспектив, — але спостерігаючи за падінням такої знайомої постаті, він щоразу відчував, як з майбутнього до нього долинає крижаний, подих.

Він одірвався від бінокуляра і відкинувся в кріслі, пильно, розглядаючи черевики на шорсткій підошві, що лежали поруч на столі. Теллі сидів нерухомо, вп’явшись очима в черевики, й подумки йшов за Кармайклом вулицею ввечері й завтра, назустріч критичному моменту, коли все буде залежати лише від стійкого положення ніг на платформі станції метрополітена під час прибуття поїзда, де Кармайкл буде стояти в один з днів наступного тижня.

Цього разу Теллі доручив своєму посильному купити дві пари черевиків. Годину тому він довго вагався, які черевики вибрати — на шорсткій чи слизькій підошві. Оскільки Теллі був гуманістом, то безліч разів те, чим він займався, викликало у нього огиду. Зрештою він вибрав для Кармайкла черевики на слизькій підошві.

Він зітхнув, знову потягся до візира бінокуляра і закрутив верньєр, щоб відтворити сцену, яку спостерігав до цього.

Кармайкл стояв на залюдненій платформі метро, де виблискувала масна волога пляма від розлитої кимось олії. На ногах у нього були черевики на слизькій підошві, що вибрав для нього Теллі. Натовп захвилювався і подався вперед, до краю платформи. Коли поїзд, гуркочучи, вилетів з тунелю, Кармайкл раптом посковзнувся і впав під колеса.

— Прощавайте, містере Кармайкл, — промимрив Теллі.

Це було прощання, яке він не вимовив, коли Кармайкл вийшов з його крамниці. Він сказав це з жалем, йому було жаль сьогоднішнього Кармайкла, який поки що не заслуговував такого кінця. Він не був негідником з мелодрами, чия смерть нікого не хвилює. Втім, сьогоднішній Кармайкл розплачувався за Кармайкла, яким той стане через десять років, — за все треба платити.

Не така то вже й добра річ мати владу над життям і смертю собі подібних. Пітер Теллі спізнав, що не така вже це добра штука — але він її мав. Він не шукав її. Йому здавалось, що пристрій виник майже випадково, досягши своєї надзвичайної довершеності завдяки його вправним пальцям і знанням.

Спочатку це бентежило його. Як слід застосувати цей пристрій? Які небезпеки і грандіозні можливості таїть у собі Око, що змогло заглянути за завісу майбутнього? Він ніс відповідальність за все, і вона була важким тягарем. Аж поки не знайшов відповіді на свої запитання. Але після цього тягар став ще важчим. Бо Теллі мав добре серце.

Він нікому не зміг розповісти справжню причину того, нащо він відкрив цю крамницю. Кармайклу він сказав, що задля втіхи. Дійсно, інколи він відчував глибоку втіху. Але в інших випадках — таких як цей — був тільки душевний біль і сором. Особливо сором.

«Ми маємо те, що вам треба». Тільки Теллі знав, що звернення було не до окремих людей, які відвідували крамницю. Займенник стояв у множині, а не в однині. Звернення стосувалося всього світу — світу, чиє б майбутнє, дбайливо і любовно, було перероблено під керівництвом Пітера Теллі.

Змінити головне річище майбутнього було нелегко. Майбутнє — це піраміда, що формується поволі, камінь за каменем, і Теллі повинен змінювати його камінь за каменем. Для цього потрібні певні люди — люди, які б творили й будували, люди, яких необхідно оберігати.

Теллі давав їм усе, що було треба.

Звичайно, існували і люди, які мали лихі заміри. Їм Теллі також давав те, що треба було світові — їхню смерть.

Пітер Теллі не жадав цієї страшної влади. Але ключ попав у його руки, і йому стало духу не передати цього ключа нікому із смертних. Траплялось, що він помилявся.

З того часу, як йому на думку спала метафора, він почувався дещо впевненіше.

Ключ від майбутнього. Ключ, який він тримав у своїх руках.

Згадуючи про це, він відкинувся в кріслі, щоб дотягтися до старої, досить-таки пошарпаної книги. Та відразу відкрилася на потрібній сторінці. Губи Пітера Теллі ворушилися; сидячи в задній кімнаті своєї крамниці на Парк-авеню, він у котрий уже раз перечитував давно знайомий текст. «І ще скажу я тобі, що нарікаю тебе Петром… І я дам тобі ключі від царства небесного…»

Сін'їті Хосі [47]
ТЕЛЕБОГ
Оповідання

З японської переклав Ігор Дубинський[48]

Може, то й справді була хвороблива пристрасть, що добродій Н. так полюбляв телевізор. Сам-самісінький у тісній, неприбраній кімнатині він цілі дні не відходив від екрана. Нічого іншого не хотів і знати.

Навіть снідав та обідав перед телевізором, не розбираючи, що їсть і скільки. Про краще життя не мріяв, та й розкошів не прагнув. Саке не пив. Навіть до лазні вибирався вряди-годи.

Тому й для прожиття потребував небагато. Інколи підробляв дещицю, і того йому вистачало. Цілісінькі дні нидів коло телевізора, а після програми для опівнічників вкладався спати, бо більше дивитися було нічого. Так і велося.

Аж якоїсь ночі йому хтось привидівся уві сні.

— Ви хто? — спитав його добродій Н. — Я вас ніби десь уже бачив. Овва, та ви схожі