Читати книгу - "Діти морських туманів"

class="book">— Рушай до Ферків, — порадив Гійом. — Фанні поїхала туди, щоб посидіти з Крістіною, поки не буде Давіда. Вони, певно, не відмовлять тобі в гостинності ані в тарілці супу. Жінки завжди гостинніші, аніж старі буркотливі чоловіки!

Дідусь теж підвівся і поплескав Яна по плечу,

— Гійом правду каже, Яне. Поїдь-но, знайди Фанні у Ферків. А чи знаєш ти, що я сказав їй перед тим, як ти приїхав?

— Що, Капітане?

— Я сказав, що завжди вірив у тебе, чуєш?

Наш друг випростався, очі йому заблищали, засвітилися новою надією.

— Це правда, Капітане? — спитав він.

— Правда, хлопчику. І от іще що я їй сказав: коли двоє людей щось роблять разом для інших, то вони не можуть не зустрітися… Іди ж, доганяй Фанні у Ферків. Ти потрібен їй зараз — ви обоє допомагатимете Крістіні. Там ви й зустрінетесь.

* * *

На фермі Голубка високі дзиґарі вибили вісім разів. Ці дзиґарі знайшли собі місце на кухні, наче стара бабуся, котра наділа окуляри й сіла біля вогню зі своїм плетивом.

Тільки-но продзвонили дзиґарі, як у двері хтось постукав. Я саме збиралася роздягати Марінетту. Крістіна відпочивала, зручно вмостившись у шезлонзі. Я почула, коли бігла до дверей, як вона здивовано промовила:

— Хто б це міг бути в такий пізній час? Побачивши на порозі його, я враз втратила всю свою мужність. Щоб потопити свій смуток, треба дбати про інших, починаючи з маленького, зовсім маленького. О, які високі слова!.. А мій смуток — ось він зараз стоїть переді мною — Ян!.. Його золоте волосся світиться у вечірньому світлі. Таким я вперше побачила його, коли він стрибнув з п'ятитонки, щоб посадовити мене в кабіну. Він стоїть у накинутій наопашки куртці, поклавши руку на наличник, боязко чекаючи, що я зараз покажу йому на двері. На устах його грав добра усмішка, щось трохи сумне і благальне почувається в ній. Усмішка, якої я воліла б не бачити, бо вже не вірила в неї, і мені було соромно, що колись я так довго вірила їй. А проте я стояла перед ним, як звір, що попав у тенета, і знову все моє єство пойняло блискавичне й сумне відчуття впевненості: це єдина людина в світі, яку я могла б покохати.

Та вже Марінетта, тупочучи босими ніжками, у розхристаній нічній піжамі бігла до нього. І Крістіна гукнула з кухні:

— Це ви, Яне? Заходьте, прошу…

Потім, уже за кілька хвилин, помітивши дивний вираз його обличчя, вона спитала:

— А ви вже повечеряли? Ні. Ну, гаразд, то повечеряєте разом із нами.

Він сів біля Крістіниного шезлонга, з Марінеттою на руках, — дівчинка все ще міцно обнімала його зашию. А я тим часом чистила й мила салат над раковиною.

На щастя, Марінетта торохтіла не вгаваючи. Крістіна, спершись підборіддям на кулак, пильно дивилася на Яна, і її погляд був водночас здивований, сердитий і ледь-ледь розчулений, як у старшої сестри, котра думає, що ж сказати молодшому братові, що повернувся після потайної втечі, завдавши прикрощів усім своїм друзям і знайомим.

— Тоді… на свято в Рейд'єрі… Мені здається, ви повернулися з Бремена вчасно? — нарешті мовила вона, щоб хоч якось порушити мовчанку.

Ян навіть не поворухнувся. Чути було тільки, як цокає на кухні, немов чиєсь серце, годинник.

— Вчасно, так… Але поводився я там як справжній ідіот! Було б краще, аби я повернувся на годину пізніше.

— Чи не краще було б, якби ви зовсім не виїздили на «Торільді»?..

Ян відповів не зразу. Він пестив кучерики Марінетти, а я все мила й мила салат, крадькома озираючись на нього.

— Ні, Крістіно, мені треба було поїхати… Є речі, котрі можна зрозуміти до кінця, тільки порвавши всі якірні ланцюги, що зв'язують із повсякденним життям. Десять днів у відкритому морі, на борту корабля, — бо я, повірте, не виходив на берег у жодному порту, — це все одно що пожити в закритому монастирі. На відстані всі наші нерозв'язні проблеми постають перед нами в новому світлі. Якби Капітанова телеграма не наздогнала мене в Бремені, я, може, доплив би ще до Гамбурга, але ніяк не далі. Бо вже у Бремені точно знав, чого я хочу. І знав, що це неможливо, що про це я не міг і подумати.

Усе це Ян сказав таким щирим, таким спокійним голосом, і чи можна було сумніватися, що через Крі-стіну він адресував усі свої слова мені? Мені стало і радісно, і страшнувато водночас. Але що було неможливо? Про що він не міг і подумати?..

Та ось тон його зовсім змінився, він знову повернувся до найбанальнішої реальності:

— Ви запросили мене повечеряти разом з вами, Крістіно. Та спершу мені треба заслужити цю вечерю!

Він підвівся і почав розкладати на столі посуд. Потім схопив глечик на воду і, вже стоячи перед раковиною, глянув на мене. Крістіна саме нахилилася над Марінеттою й повернулася до нас спиною. Ян відкрутив кран і… те, в що я вже не могла більше вірити і чого, проте, так спрагло чекало моє серце з учорашнього дня — в останній надії, яка ніяк не хотіла вмирати, — це сталося: поки Ян наповнював водою глечик, я раптом відчула, як його плече на одну коротку мить торкнулося мого. Погляд його шукав моїх очей, та я не наважилася прочитати в ньому те, що він хотів мені сказати: «Пробач, Фан…»

Я ще не сміла, як Капітан, довіряти йому. Проте це вже був неначе промінь світла, що проник крізь шпаринку в моїх дверях!..

За столом Ян весело бавився з Марінеттою.

— Тобі не здається, що омлет, який підсмажила Фанні,— це просто розкіш, га, Марінетто?

— Розкіш, авжеж!

— Знаєш, він набагато смачніший, ніж сандвічі з крабами, які я їв учора ввечері,— стиха пояснив він їй по секрету.

Безперечно, я мала розшифрувати собі ці слова так: