Читати книгу - "По вогонь. Печерний лев, Жозеф Анрі Роні-старший"

в себе смачний дух. Він поглинав їжу з радісною поквапливістю молодого вовка. Зур смакував, повільно, насолоджуючись ароматом страви.

Полуденна спека скувала все довкола. Чулося тільки, як дзюркоче вода та дзвенять комахи.

Який супокій! Звірі ніби уклали перемир’я між собою. Двоє хлопців поринули в задуму, снуючи свої молоді мрії, віддаючи їх колисати уяві, як колихає водяні горіхи річковий струмінь.

Зур, ще кволий після поранення, заснув. Син Тура, як завжди, дрімав упівока, чуйний до кожного шереху і звуку, готовий схопитися при найменшій підозрі небезпеки.

Друзі знов пустилися в дорогу, коли тіні дерев на рівнині видовжились. Ун і Зур ішли, не зупиняючись, аж до смерку. Другого дня і всі наступні вони просувалися незмінно в тому самому напрямку, продираючись крізь пущу, обминаючи багнища, перехоплюючись через річки уплав, прорубуючись через хащі.

Зур поздоровшав. Він уже не відставав ні на крок від свого дужого друга. Щира дружба єднала їх. Між ними ніколи не виникало сварок, вони чудово доповнювали один одного. Зур захоплювався Уновою силою, відчував себе спокійнішим під його надійним захистом. Ун шанував Зура за хитромудрість, за знання секретів, збережених його племенем.

Вранці дев’ятого дня віддалік забовванів скелястий кряж. Він тягнувся по самому берегу річки на відстань понад тисячу ступнів. Гострі шпилі здіймалися аж до неба, висота їх була не менша трьохсот ліктів. З другого боку пасма скелясті відноги доходили до самого узлісся. Кам’яне громаддя прорізали дві глибокі ущелини. По розколинах кублилися орли й соколи.

Син Тура радісно скрикнув. Предки передали йому любов до кам’яних осель, розташованих біля протічної води. Зур, стриманіший, пильно роздивлявся місцевість. Вони знайшли кілька навислих над річкою бескидів, подібних до тих, де звичайно тулилися уламри, коли не траплялося зручної печери. Але для двох людей такий сховок не був досить надійним.

Мандрівники йшли понад скелястим пасмом, заглядаючи в кожну тріщину, в кожну западину в базальтовій стіні. Вони знали, що іноді невеликий отвір веде до просторої печери.

Зіркий Ун невдовзі зауважив у стіні розпадину, розташовану досить височенько. Вузька внизу, вона поступово ширшала вгорі. Щоб залізти туди, треба було спершу вибратися на горизонтальний виступ, а потім видертися по прямовисній скелі на майданчик, де могло вільно стати троє людей.

На прискалок воїни піднялися легко. Але для того, щоб досягти майданчика, Унові довелося стати на Зурову спину. Опинившись нагорі, уламр спробував пролізти в розколину. Якийсь час він просувався боком, потім прохід поширшав, і Ун опинився в низькій, але просторій печері. Він обережно обійшов її кругом і раптом зупинився перед отвором у задній стіні: вузький підземний Я коридор круто вів униз, у пітьму.

Перш ніж провадити розвідку далі, Ун вирішив підняти на майданчик Зура. Він виліз надвір і заявив:

— Печера велика, але в ній, мабуть, два виходи. Ун ще не бачив кінця проходу.

І, нахилившись, він подав Зурові ратище. Ухопившись за його кінець, безплічко видерся по кам’яній стіні, впираючись ногами в нерівності скелі. В міру того як він ліз, Ун випростувався і відступав до печерного входу.

Коли Зур опинився нарешті на майданчику, уламр повів його у глиб печери, до підземного коридору. Темрява заважала ходьбі. Мандрівників стурбував ледь чутний звірячий дух. Вони вже збиралися вернутися, як раптом унизу сяйнуло світло.

— Печера має другий вихід, — прошепотів Зур.

Ун досадливо покивав головою, не зупиняючись. Спуск пішов пологіше, світло, спершу кволе, яскравішало. Воно лилося з довгої кривулястої щілини в брилі, завузької, щоб пропустити людину. Над головою хлопців з переляканим писком заметалося кілька кажанів.

— Ун і Зур — господарі печери! — гукнув син Тура.

Зур просунув носа в розколину, щоб роздивитися, що там. Раптовий рик змусив його шарпнутися назад. У просторій печері він побачив велетенського звіра, чи то тигра, чи то лева. Він мав буйну чорну гриву, могутні груди, ширші, ніж у гаура, довгий і гнучкий тулуб. Статурою і мускулатурою звір переважав усіх відомих хижаків. Величезні очі горіли в сутінках то жовтим, то зеленим вогнем.

— Печерний лев! — жахнувся Зур.

Стоячи перед щілиною, звір сердито шмагав себе по боках довгим хвостом.

Ун, глянувши й собі на хижака, промовив:

— Це лев-велетень!

Він зняв з плеча ратище, щоб кинути у звіра, але Зур спинив його порив:

— Ун не зможе вдарити крізь щілину так, щоб убити печерного лева. Йому навіть важко буде влучити в нього.

І ва показав на виступи, що можуть відвернути або зупинити політ ратища. Однак уламр і сам усвідомив, як небезпечно даремно дратувати звіра. Розсатанілий лев міг покинути лігво і податися на пошуки напасників.

Поступово хижак утихомирився. Очевидно, він був ситий і не збирався виходити на лови цієї ночі: на печерній долівці серед купи маслаччя кривавилася надгризена туша онагра.

— Можливо, Ун і Зур зуміють налаштувати на звіра пастку? — пробурмотів ва.

Кілька хвиль до них ще долітало лев’яче відсапування. Потім звір відійшов у куток і влігся долі, прямо на кістках. Гнів його минав швидко; зроду цьому хижакові не довелося зазнати страху перед іншою живою істотою. Жоден звір не наважувався стати проти нього, хіба що носоріг, дурний у своїй сліпій люті. Слони-велетні, щоправда, не боялися печерного лева, але уникали сутички з ним. Ватажки гаурів, гаялів та буйволів, що боронили свої череди від тигрів і леопардів, підгинали хвіст при зустрічі з печерним левом. Він був незмірно дужчий за всіх хижаків.

Істоти по той бік базальтового миру пахли так, як тонкотіли, гібони або резуси, тварини слабкі й безборонні, що їх печерний лев міг убити одним ударом лапи.

Ун і