Читати книгу - "По вогонь. Печерний лев, Жозеф Анрі Роні-старший"

Зур вернулися до верхньої печери. Хоча безпосередня небезпека їм не загрожувала, сусідство хижака завдало їм неабиякого клопоту. Щоправда, печерний лев мешкав по той бік скелястого кряжа і ніколи не полював удень, але випадкова зустріч була цілком можлива. А цей притулок, такий затишний і безпечний, доступний лише людям, кажанам і птахам, тепер виявився ненадійним.

А проте хлопці вирішили не покидати печеру доти, доки не підшукають кращої.

Син, Тура сказав:

— Ун і Зур виходитимуть надвір лише тоді, коли побачать, що печерний лев заснув у своєму лігві.

— Печерний лев заважкий, щоб лазити по деревах, — додав Зур. — Довкола ліс, і ми завжди встигнемо сховатися серед гілля.

Кілька днів хлопці прожили спокійно. Зур, за звичкою одноплемінників, збирав їстівні корінці та гриби. Ун добував свіже м’ясо і — приносив дрова для багаття.

Ввечері на майданчику біля входу вони розпалювали вогнисько. Яскраве полум’я відганяло геть хижаків, що шастали по рівнині, відстрашувало кажанів, сичів та орлів, які оселилися серед скель.

Люди жили собі в достатку і теплі, не боячись нападу рівнинного хижацтва і зневажливо поглядаючи на хижих птахів, що кружляли угорі.

Кілька разів на добу Зур навідувався до лігва печерного лева. При появі людини хижак-гігант не виявляв більше гніву чи нехоті. Запах молодого воїна став для звіра звичним і не турбував навіть під час сну. Іноді він підходив до щілини і намагався роздивитися своїми вогнистими очима невиразні обриси постаті й обличчя людини.

Якось увечері сип Землі сказав йому:

— Ун і Зур не вороги печерному левові!

Вражений звуками людської мови, звір рикнув і дряпнув пазурами по базальту.

— Печерний лев дужчий від Зура, — вів далі молодий воїн. — Але Зур хитрий. Якщо печерний лев, син Землі і син Тура укладуть між собою спілку, жодна здобич не втече від них.

Він говорив так, не дуже сподіваючись на успіх. У його голові зароїлися далекі спогади. За легендами, переказуваними від покоління до покоління, безплічки в давні часи жили нерідко бік-у-бік з великими хижаками, іноді навіть полювали разом з ними. Серед уламрів було відомо, що Нао, син Леопарда, колись уклав спілку з мамонтами. Останній нащадок винищеного племені, Зур міг цілі години міркувати про це. Більший мрійник, ніж його товариш, Зур особливо впадав у замрію в спокійні дні, коли можна було перепочити після трудів праведних.

Вперше в своєму житті він мешкав по сусідству з таким грізним звіром. Це сусідство стало можливим лише в горах. Степ чи ліс не дали б приступу до такого небезпечного хижака. Зур давно мріяв укласти спілку з якимсь могутнім звіром за прикладом своїх предків або Нао. Одначе досі Ун та його товариші вважали це порожнім мрійництвом. А потім сам Нао не намагався більше дружити з мамонтами. Ставши вождем, він незабаром забув про свою мандрівку з Намом та Гавом і побивався лише тим, як знайти для племені родючі й багаті на дичину землі. Плем’я множилося, полювати стало важче. Звірі стали полохливі і не підпускали до себе близько мисливців. Оволодіти здобиччю можна було лише з допомогою хитрощів: копати ями, ставити пастки.

Тут, у цій печері, Зур міг цілком безпечно доторкнутися до самої морди печерного лева. Йому досить було лише підійти до розколини в брилі і простягти руку. Звісно, Зур волів би мати справу не з таким грізним звіром, зате яку він давав поживу для палкої уяви молодого ва! Потім прийшла звичка, велика помічниця в єднанні істот між собою. Чого ж боятися, якщо ніхто не б’є, не тусає, не кусає? Величезна постать печерного лева, його могутні груди, велична, наче вирубана з базальту голова, зелений вогонь його зіниць перестали лякати Зура. Всім своїм єством він відчував, що й сам стає для хижака знайомим. У міру того як його запах змішувався з іншими запахами печери, Зур усе менше скидався на здобич.

Наближалося літо. Пекельна спека спадала на землю. Вона висушувала безводний степ, змушувала ще буйніше рости ліси, джунглі й вогку савану. Річкові береги сховалися в зелених нетрищах. У непролазних заростях розвелося безліч усяких тварин. У сирому намулі плавнів кишіли тисячі плазунів, молюсків і земноводних. З сухих степів на буйні пасовиська сунули незчисленні стада травоїдних. Тигри, леопарди, леви, не зважаючи на присутність печерного лева, полювали біля скелястого пасма.

Ун і Зур покидали печеру лише вранці, коли хижаки спали, а верталися ще завидна. Із свого високого спостережного поста вони довідалися, що у віддаленому лісі жив чорний лев з двома левицями, а при злитті річки з її притокою — тигр і тигриця. До тигрячого лігва можна було дійти за третину літнього дня, а до лев’ячого ще швидше. Іноді в нічній пітьмі лунав рик лева або пронизливий крик тигра. Печерний лев відповідав своїм громовим голосом.

Уночі Ун і Зур знов думали про те, як би їм знайти кращий притулок. Та тільки-но світало, як вони забували про страшні нічні голоси. Здобич ставала все багатша; хижаки засинали ще до ранкової зорі.

Зур мовив:

— Деінде водяться інші леви, інші тигри чи махай-роди. Але чи знайдуть син Тура і син Землі таку саму затишну печеру?

Уламр не відповідав на Зурові слова. Він мріяв про нові подорожі, хотів побачити нові краї. Його неспокійна душа завжди кудись рвалася, ця невситимість була подібна до їстівця в голодної людини. Іноді вранці на ловах він спускався за водою, до місця злиття річки з її притокою. Він дивився здалеку на скелі, де було лев’яче лігво, і йому страшенно кортіло зчепитися в єдиноборстві з хижаками, хотілося розвідати нові савани, нові мисливські угіддя, відкрити нові породи звірів. Кілька разів син Тура піднімався проти води притокою, віддаляючись на дві-три тисячі ліктів від того місця, де мешкали леви. Траплялося, він перебирався на той берег уплав або стрибаючи з каменя на