Читати книгу - "Віднайдений час, Марсель Пруст"

А це негоже. Твір, підшитий теоріями, — що той презент із начепленою ціною. Воци мудрують, тобто марять, щоразу, як їм бракує снаги, аби в поті чола провести враження через усі чергові фази, тим самим закріпивши його і обернувши в рупор.

Реальність, яку належало передати, жила, як я зрозумів тепер, не у вигляді предмета, а в глибині, де цей вигляд не мав великого значення, як це засвідчили стук ложки об таріль чи крохмальна цупкість серветки, куди цінніші для моєї духовної обнови за безліч гуманітарних, патріотичних, інтернаціональних і метафізичних балачок. «Геть стиль, — казали мені тоді, — геть літературу, дайте життя!» Можна собі уявити, скільки немудрящих теорій, подібних до теорії маркіза де Норпуа з виплигами на «флейтистів», розквітло заново з початком війни. Бо всі, хто сліпий до художньої краси, себто не охочий шапкувати перед внутрішньою дійсністю, мають хист без кінця роздебендювати про мистецтво. А як вони ще й дипломати чи фінансисти, причетні до «реалій» нашого часу, то охоче вірять, що письменство — це іграшка розуму і що його переведуть на пшик у майбутньому. Дехто хотів би, щоб роман став своєрідним кінематографічним оглядом поточних справ. Концепція геть безглузда. Ніщо так не розминається з нашим баченням дійсности, як згадані кінематографічні обрії.

Входячи до бібліотеки, я здумав розповідь Ґонкурів про її чудові першодруки і постановив їх оглянути, поки мене випустять. Отож, не уриваючи своїх розважань, я витягував один по одному, не затримуючи, одначе, на них погляду, цінні томи, поки неуважно розгорнув котрийсь із них — в очі мені впало: «Франсуа Найдух», і тут мене огорнула досада, немовби враження від побаченої книжки Жорж Санд розходилося з моїми теперішніми думками; аж ось очі мені защеміли від зворушення, і я зрозумів, наскільки це враження їм близьке. Так, коли смолоскипники готуються з дому жалоби винести тіло, а син заслуженої у своїй країні людини, ручкаючись із останніми друзями, зібраними коло труни, почує раптом під вікнами фанфари, він обуриться, гадаючи, ніби це якісь жартуни зневажають його скорботу. І якщо він досі ще панував над собою, то за хвилю не може утриматися від сліз; нараз він збагнув, що це полкова оркестра поділяє його жалобу і віддає честь-хвалу останкам його батька. Отак і до мене врешті дійшло, як гармоніювало з моїми думками болісне враження, викликане в мене назвою книжки в бібліотеці принца Германського. Цей титул навіяв мені думку, що красне письменство справді здатне відкривати той таємничий світ, якого я в ньому вже не знаходив. Тим часом цей «Франсуа Найдух» доволі простенька книжка. Але її назва, як і назва Ґермантів, відрізнялася від решти назв, із якими я стикався згодом. Вона пробудила спогад про те, що видавалося мені незбагненним у сюжеті, коли мама читала мені цю книжку Жорж Санд (якщо ім’я Ґермантів, коли я довго їх не бачив, відгонило чимось феодальним, то «Франсуа Найдух» — романістикою), і на мить він витіснив собою загальну опінію про беррійські романи Жорж Санд. На якомусь обіді, де думка завжди залишається на поверхні, я міг би, мабуть, говорити про «Франсуа Най духа» і про Ґермантів так, щоб ні в тому, ні в тому не було нічого комбрейського. Та що я був тепер сам, то поринув у глибші води.

У цю власне мить думка про те, що та чи інша особа, з якою я познайомився в салонах, доводилася кузиною дукині Германської, тобто кузиною героя чарівного ліхтаря, видавалася мені так само неможливою, як видалося б те, що прочитані мною найпрекрасніші книжки — і не назвав би їх кращими, та не можу, — здатні зрівнятись із подиву гідним «Франсуа Найдухом». Згадане враження було дуже давнє, до нього долучалися мої ніжні дитячі й родинні спогади, але я розпізнав їх не одразу. В першу хвилину я запитував себе з серцем, що воно за влазень завдав мені такої прикрости. Цим влазнем був я сам, ним було дитятко, яким я був тоді і якого книжка щойно збудила в мені, вона знала в мені лише це дитятко і зразу його покликала, бажаючи, щоб на неї споглядали тільки дитячі очі, щоб її кохало тільки дитяче серце і щоб до неї озивалося тільки дитятко. Ось чому ця книга, яку колись у Комбре мама читала мені вголос майже до ранку, зберегла для мене всі чари тієї ночі. Запевне «перо» Жорж Санд, сказати б за Брішо, який любив висловлюватися, що якась книга написана «спритним пером», нині не видавалось мені, — як довший час моїй матері, перш ніж вона звільна пристосувала свої літературні смаки до моїх, — чорнокнижницьким пером. Але я несамохіть наелектризував це перо, як часто роблять учні для забави, і ось уже тисячі комбрейських марничок, які я давно стратив з очей, вискочили легко, стихійно і причепились «у колосок» до намагніченого кінчика безконечною і трепетною низкою спогадів.

Деякі уми, залюблені в таємницях, раді були б вірити, що предмети зберігають у собі щось від постійно спрямованих на них очей, що монументи і полотна завше сповиті чуттєвим серпанком, зітканим упродовж сторіч замилованими поглядами багатьох адораторів. І ця злуда була б правдою, якби її перенести у сферу єдиної для кожного реальности, у царину його власних відчувань. Так, у цьому сенсі, і тільки в цьому (хоча він і набагато ширший) предмет, оглянутий нами колись, вертає нам знову, на новому побаченні, разом із нашим поглядом, спочилим на ньому, всі образи, які наповнювали наші очі. Бо предмети — книжка в червоній обкладинці, як і решта книжок, — щойно ми їх побачили, стають у нас чимось нема-теріяльним, тієї самої природи, що й наші тодішні заняття чи враження, і вже неподільно проникають у них. Назва, вичитана у старій книжці, криє між рядками і буйний вітер, і іскристе, коли ми читали, сонце. Отож література, яка обмежується «описом речей», подає лише жалюгідну копію ліній і поверхні, становить літературу, хоч і звану реалістичною, але геть-то далеку від реальности, літературу, що неймовірно зу-божує нас і засмучує, обриваючи всяку сув’язь між нашим теперішнім я і минувшиною, де світ заховав свою сутність, а також прийдешністю, де світ заохочує нас знову смакувати цією сутністю. Штука, гідна свого імени, зобов’язана передавати її, а як зазнає вона поразки, то навіть із її немочі можна здобути науку (на противагу реалізмові, який і в вершинних своїх виявах нічого путнього нас не навчить), зазначаючи, що ця сутність почасти суб’єктивна і не комунікативна.