Читати книгу - "Дофін Сатани, Олесь Ульяненко"

Іван Білозуб чи не вперше почув нечувану тоску, що розлилася всього його членами, звела зуби, і він пішов по місту, геть неприкаяний, — Ольга зійшла з дому, — колись це не так відчувалося, проте зараз порожнечу снів заповнити аж ніяк нічим. Грошей катастрофічно на витрати стало не вистачати. Майже з цього тижня все паскудно почалося з плаксивості. І снилося йому, що його хоче зґвалтувати через зад велика комаха, чимось подібна на богомола чи скорпіона. Головне — він не міг її побачити, навіть почути, уві сні тільки уявляв отакою. І пестив, наче псятину за вухом, під щелепами. А комаха знай тріщала суглобами. Перші сльотливі, тяжкі листопадові дні пересілися. Випав сніг, але швидко розтанув, полишивши ртутні плями на Хрещатику, вганяючи прілого сопуха підземними переходами.

— Людина брехлива. Ти нікого не слухай, — говорив нізвідкіля м'який утробний голос. — Вийди на Мінській. Там стоїть будинок, довжелезний білий будинок. Там тебе приймуть. Там ти перебудеш.

Тільки через тиждень, вкрай змучений безсонням, нав'язливими злими голосами, бездіяльністю, що трапилося вперше у нього, він подався туди, куди велено було йти. Він зупинився біля білого довжелезного будинку, з безліччю лоджій, налиплих, як морські мушлі, одна на одну, будинку світлого, навіть казкового, хоча хрущовської конструкції, і якусь хвилину простояв, зачудовано споглядаючи це творіння, під холодним вітром, ще з добру годину в нерішучості, — вітер надимав в обличчя, а він уперто, з насолодою приймав біль, як щось те, від чого може вилікуватися. І нарешті до нього підійшов молодий чоловік, одягнений у сірий шерстяний светр, з великими зеленими очима на блідому жіночому обличчі. Спершу його можна було, оманувшись, прийняти за жінку. Унісекс, мать вашу. Він привітався, поклавши руку на плече Івану, й Іван все зрозумів, але тут з'явився Ангел в своїй звичній подобі, з крилами, з волоссям срібним, темними очима, і сказав: «Іди! Там перебудеш. Інакше не можна».

Воля замінює порядок, принаймні вони доповнюють повнокровно одне одного, зовсім, видавалося б, несумісні, видавалося б, субстанції. Так лежав на просцяних і просмерділих простирадлах Ракша, спостерігаючи, як довгим живим коридором, між порепаних п'ят, обвислих блідих кінцівок, шастають куцоногі маленькі, карликоподібні санітари, виносячи, заносячи людей. Хтось помирав вночі. І перед цим ставало тихо. Палата мовчала, наче хто враз наказав заглохнути, до сотні, виблядкам, що вдень репетували не згірш тисячі мусульманських дервішів. Вночі — легке шурхотіння, як голуби над дахами задівають крилами теплу черепицю. Поранні запінений, перекошений рот. Все тут для нього закінчилося. Грип та інфляція з'єдналися, шаткуючи сволочужний цей світок, що добра господиня капусту на закваску, нікому вже з бідолаг не потрібний. Хворі верещать і репетують. їм хочеться жерти і жити. Але з'їдають там нагорі, потім ділять кухарі, останки, солодкі, як ковбасні обрізки, санітари і санітарки, ці брезклі поводирі, харони до воріт моргу. Хворі верещали: вони не хотіли помирати на порожній шлунок? Кому яка від того втіха — здихати на порожній шлунок. їм хотілося жерти і жити. їм не хотілося полишати цих закіптюжених, засраних, подібних на вбиральню стін, щоб віддатися справжньому життєвому подвигові. Ліпше вурчати повними помиїв шлунками в очікуванні нічної тиші. Шурхотить чиясь душенька над дахами, аби тільки не твоя. Встигай тільки бздо після лікарняного борщу випускати. Ракша відверто нудився, дивлячись на зсудомлені обличчя пенсіонерів, що давно попрощалися з щасливим ковбасним дармовим життям; він мудро дозволяв валандати, чваркати гнилу капусту, згадуючи інколи тьманий образок Ліліт. Проте його не полишала думка, що вона десь поруч, зовсім недалеко, як і смерть. Може, парує з душками пенсіонерів. Відходив він від хвороби швидко. Також хутко віднайшли Ракші більш-менш пристойну палату, бо квиточок полковника міліції, німа, розбита мобілка справити на головного лікаря враження. І коли прийшла черга на виписку, то Віктор Ракша зустрівся лицем до лиця з міністром. Останній тільки скинув догори брови, вилупився на нього, як на останнє чудо світу, але сказав:

— Здоров, Ракша… Ти що тут промишляєш? — міністр по-доброхотськи розвів руками. — Я ось подумав, що тобі дійсно можна повернутися… Тільки не подумай лишнього. Нічого. З-за баби не варто… Той…

Першим ділом Ракші закортіло зацідити по писку, по цій вгодованій мордяці, по цій випещеній харі, але він відчув, як безсило, безвільно обвисають руки навколо тулуба.

— Але чин я дійсно не можу тобі відновити… Сам розумієш… З Ліліт все гаразд. Вона жива. І, напевне, ти цього разу підеш гуляти іншим боком.

Ракша цього разу зацідив міністру під щелепу. І доки понабігали запопадливі джури, він встигнув сказати:

— Це як молошному батечку. Затямив?

Міністр, спльовуючи кров'ю, звівся на ноги, — здоровенний мужицяра; такі раніш бандюками заправляли:

— Що ти баришню кісейну з себе ліпиш, Ракша? Відвезіть подалі. Зніміть, бля, штани і нехай посидить на морозі, може, вдруге сюди не потрапить… — Потім у мобілку: — Ліліт, ти де? Зараз буду…

Ромодан перебирав речі. У нього солодко смоктало під ложечкою, як тільки його пальці торкалися сурових шнурочків, що зв'язували полотняну торбинку. Вервички з сандалового дерева, молитовник, обтягнутий зеленою шкірою, що поміщався якраз у кишеньку, там, де серце. Кілька упаковок кокаїну, дбайливо перетягнутих червоною ниткою, щоб відлякувати шайтанів; потім кілька сур, писаних арабською в'яззю, древніших, ніж це місто за ґратами, а насамкінець — світлини синів та братів. Образи батьків Ромодан тримав у пам'яті, з глибокою поштивістю, ночами вони виникали перед ним, коли молився або засинав. Коли прийшла нічна зміна, то він дбайливо сховав кокаїн, решту речей повільно, під пильними очима охорони, збирав до полотняного мішечка.

— Що, шайтанів своїх понавитягував, — задирався капітан, надто розумний, щоб розводитися на такі теми.

— Ти, мусор поганий, сам розберись, якому шайтану чи аллаху поклонятися, а потім і сюди йди служити, — визвірився на думку капітана Ромодан.

— Бачили грамотних. Як тільки «вишак» світить, то відразу про Бога говорите.

— Бо такими дурнями, як ти, і жили в цьому світі… Стадо забрьоханих свиней. У свою віру треба… Своє треба… Чужина, вона у всьому чужина…

Капітан тільки розлогисто зареготав, протяжно, потім поляскав непристойно пальцями.

— А як огуляють тебе, Ромодан, то ти тоже в свого аллаха будеш вірити?!

— Не твого свинячого писка діло. Сам син шайтана!

І капітан наказав забрати у Ромодана телевізор. Повернувся затим до кабінету, записав кілька рядків, а попередні акуратно підців ножичком, розірвав з хрускотом папір, витягнув сторінки перед очі, таким робом потримавши перед зором, шаснув попередньо до штанів за запальничкою, креснув синім язичком полум'я, підпалив і колисав, вимахував, трусив у повітрі доти, доки лиш краєчок не лишився