Читати книгу - "Розколини, Ненсі Х'юстон"

був не з нами; мама погладила мене по голові, вона пишалася мною, мені хотілося, щоб вона аж луснула від гордості.

Поки ми співали, до кімнати закралася ніч, здавалося, що свічки на ялинці горять яскравіше, їхнє світло відбивалося від гірлянд і сріблястих куль, мінилося, немов у казці, білий фартух Хельґи та дідусеве сиве волосся виблискували сріблом. Дідусь знав усі п’єси напам’ять і грав у темряві, жодного разу не збившись, хоча йому й бракувало двох пальців.

Останнім гімном була «Тиха ніч», кожну строфу ми співали трохи тихше за попередню, тож остання з них — «безмежна любов» — звучала, мов шурхіт, потім бабуся говорила: «Тииихо!» — і ми всі замовкали. Я чула, як цокали великі ходики, відчувала, як калатає серце в грудях. Коли моє серце перестане битись, я помру. Ходики були неживі, проте їхній маятник розмірено гойдався справа наліво і зліва направо; інколи вони зупинялися, не тому, що померли, а тому, що дідусь забував їх завести. Та якщо ходики колись зламаються і ми не зможемо їх відремонтувати, то ніхто не скаже, що вони вмерли, й не купить домовину, щоб їх поховати, а просто скажуть: вони зносилися, — й куплять нові.

Якщо в людини розбите серце, то це не буквально.

Нарешті дідусь тихим голосом почав молитися, дякуючи Богові за найкращий дар, який Він нам дав, — за Його сина Ісуса Христа; Христос і Крістіна, ці слова означають «помазанець» — тобі помазують голову миром, і ти благословенний навіки; а далі дідусь сказав: «Тепер ти покликав до себе нашого Лотара, як колись твого сина Ісуса», — голос у нього урвався, й він не мав сили говорити далі. Мати придушила ридання, дідусь нарешті прошепотів «Амінь», що означало «Нехай буде так», і всі тихо, немов відлуння, повторили «Амінь», знову настала тиша, а годинник почав відбивати. Я відрахувала сім ударів, роздумуючи, коли ж настала сьома година — чи з першим ударом, чи з останнім, а чи посередині, між третім і четвертим.

Бабуся кивнула няньці Хельзі: «Пора!»

Шурхотячи спідницями, Хельґа пройшла темною кімнатою, відчинила стулки дверей і — диво з див! Це сталося знову! Як таке можливо? Ми були тут, всі-всі, окрім тата, який убивав росіян за сотні кілометрів звідси, й поки ми співали гімни у вітальні, обідній стіл у вітальні накрився сам! Ого-го! Біла лляна скатертина перелетіла через кімнату й тихо опустилася на стіл, найкрасивіше мамине столове срібло й дрезденська порцеляна вистрибом вискочили з шафок і вишикувались обабіч, кришталеві келихи вилетіли з буфета й стали «струнко» над кожним ножем, а різдвяний вінок із чотирма запаленими червоними свічками влігся посеред столу. «Ого-го! — вигукнула я. — Ну як таке може бути?»

Я зиркнула на маму:

— Ти попросила сусідку це зробити?

— Я? — мама зашарілася. — Сусідку? Звісно, ні.

Не могла ж вона брехати, тож як таке можливо? Щороку одне й те саме чудо, і я ніяк не могла його розгадати. То це був фокус чи диво?

Різдвяна вечеря скінчилася, пиріжки та пряники виявилися не дуже смачними, бо у нас не було яєць, ми з Ґретою сиділи на килимі у вітальні, поклавши подарунки на коліна. Мама, сидячи у кріслі поряд, щосили намагалася всміхатись.

— Сподіваюся, наступного року ви отримаєте купу подарунків, — сказала вона.

— Ти це казала й минулого року, — зауважила Ґрета.

Мама засмучено насупила чоло, але відразу ж опанувала себе. Вона не лаяла Ґрету за егоїзм, не сказала, що брат загинув на фронті й наша країна воює, просто запропонувала: «Давайте, любі мої, розгортайте подарунки», — та голос у неї звучав хрипко, я знала, що вона переживає за батька, вона вже втратила сина, невже вона втратить іще й чоловіка, таке трапилося з багатьма сусідками: «Де мій коханий Дітер цього різдвяного ранку?»

— Може, тато вже буде з нами наступного року, — сказала я, намагаючись розрадити маму, вона поплескала мене по руці й повторила:

— Давайте, розгортайте.

Ми схопили подарунки й почали розривати обгортки — без клейкої стрічки, загорнуті просто в газету, — й за кілька секунд мої пальці розв’язали шворку, розгорнули папір, відкрили коробку, і, заглянувши туди, я побачила жмут жовтого хутра і відблиски металу, й, перш ніж встигла зрозуміти, що й до чого, Ґрета радісно завищала, і я відразу метнула погляд у її напрямку й побачила, що вона сидить, розмахуючи лялькою.

Я завмерла.

Що тут скажеш? Сталася помилка. Мама помилилася, лялька була для мене, а плюшева штука — для Ґрети; чому вона не вигукнула: «Господи, яка ж я дурна, вибач, Ґрето, лялька — Крістіні, а ведмежа — тобі, люба!»

Лялька — мені, я знала. Вона була вбрана у червону оксамитову сукню з білим мереживним коміром та манжетами, у неї було довге каштанове волосся, рум’яні щічки, складені бантиком червоні губи й темно-сині очі, які (Ґрета показала здалеку) розплющувалися й заплющувалися! Коли лялька стояла, то дивилася на нас широко розплющеними очима, а коли її клали, повіки у неї поволі опускалися, вії торкалися щік, і вона поринала у світ снів. Я її обожнювала. Я навіть знала, як її звати: Аннабелла. Вона була моя. Я щосили стримувалася, щоб не підскочити й не вихопити ляльку з Ґретиних рук. А мати спитала: «Ну, а ти, Крістіно? Що тобі подарували?» — а я стояла ошелешена й думала, що ніколи вже не буду щасливою. Байдуже, що лежить у моїй коробці, мені страшенно хотілося одного — негайно вхопити прекрасну Аннабеллу в червоній оксамитовій сукні, любити її, плекати. Ґрета заходилась її колихати, щось наспівуючи, як завжди, фальшиво, а я побілілими від напруги пальцями вийняла з коробки плюшеву штуку — це був ведмедик із тарілками в лапах. «Ой, Крістіно, який він милий!» — лицемірно вигукнула Ґрета, а мені кортіло збити її з ніг, вихопити Аннабеллу й вилетіти разом із нею у вікно, як Пітер Пен із Венді.

— Поглянь, люба, — сказала мама, — у нього в спині ключик, його можна завести... Давай я тобі допоможу.

Вона підійшла до мене, лівою рукою взяла ведмедика, а правою повернула ключ — раз, два, три — і поставила ведмедика на килим. Він ударив тарілкою об тарілку, ступив два кроки й упав долілиць.

— Ти диви! — засміялася мама. — Схоже, він не любить килими, а якщо спробувати на столі? Ану, глянь, Крістіно!

І я примушувала себе дивитись, як цей дурнуватий ведмедик ходить, підскакуючи, по столу й б’є тарілкою об тарілку. Лівою, правою, лівою, правою, він ходив, мов солдат, але ж він був неживий. Солдати ходили, мов роботи, а роботи — неживі, тоді як