Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

б і тоді… хто знає! Пророкувати маркіз не наважувався. Але нині він чітко знав своє завдання: нещадно боротися разом з клерикалами. У його домі часто бували прелати курії, непримиренні поборники чорної партії.

Цього дня в просторій, розкішно вмебльованій вітальні ми не застали нікого. Щоправда, не зовсім так. Посеред кімнати стояв мольберт, а на ньому незавершена картина — портрет Мінерви, Пепітиної болонки: чорна собачка розляглася на білому кріслі, поклавши голівку на передні лапи.

— Твір художника Бернальдеса! — урочисто оголосив Папіано, наче знайомив нас із поважною особою і чекав низького поклону.

Першою до вітальні зайшла синьйорина Пепіта Пантогада зі своєю гувернанткою синьйорою Кандідою. Я бачив їх обох у напівтемряві своєї кімнати, а тепер, при денному світлі, синьйорина Пантогада видалась мені зовсім іншою. Правда, не в усьому, але ніс… Невже й тоді, в моїй кімнаті, ніс у неї був такий самий? Мені здавалося, що він маленький, трохи кирпатенький, а виявилось — орлиний і чималий. А втім, вона дуже гарна: очі іскристі, чорне волосся лискуче й кучеряве, чітко окреслені вуста яскраво-червоні. Доладний стрункий стан облягає гарна темна сукня в білий горошок. Лагідна привабливість білявої Адріани зблідла в порівнянні з Пепітиною вродою.

І нарешті я зрозумів, що то за копиця на голові в синьйори Кандіди! Розкішна руда перука з кучерями, а на ній блакитна шовкова хустина, велика, ніби шаль, зав’язана на шиї. В такому яскравому обрамленні її худеньке прив’яле обличчя видавалося надто безбарвним, хоч і було щедро намащене кремом, рум’янами та білилами.

Тим часом болонка Мінерва надривно гавкала, аж заходилась, не даючи нам як належить привітатися з Пепітою та її гувернанткою. Бідолашна собачка гавкала не на нас, а на мольберт та на біле крісло, яке, мабуть, було для неї місцем тортур. То гнівно протестувала її змучена душа. Мінерві хотілося вигнати з вітальні кляту триногу. А та стояла нерухомо, і це дратувало болонку ще дужче. Вона то розлючено плигала на мольберт, то з гавкотом відступала, а тоді накидалася знову.

Мінерва була справді потворна: маленьке гладке тільце на тонесеньких лапках, очі каламутні від старості, шерсть на голові вицвіла, а на спині, біля самого хвоста, геть вилізла, певне, тому, що Мінерва полюбляла завзято тертися тим місцем об шафи та перекладинки стільців. Я дещо знав про цю її звичку.

Пепіта схопила болонку за шию і кинула на руки синьйорі Кандіді, вигукнувши:

— Замовкни!

В цю мить до вітальні швидко зайшов дон Іньяціо Джільйо д’Аулетта. Зігнутий в три погибелі, він умостився на своєму кріслі біля вікна, затиснувши ціпок між колінами. Глибоко зітхнув і всміхнувся смертельно втомленою усмішкою. Його чисто виголене змарніле обличчя, зоране вертикальними зморшками, було бліде, як у мерця, зате очі горіли живим юнацьким завзяттям. На скронях і вздовж щік тяглися густі пучки волосся, схожі на вологий попіл.

Він вельми приязно привітався з нами (розмовляв з різким неаполітанським акцентом) і попросив свого секретаря показати мені речі, які свідчили про його, маркіза, відданість Бурбонській династії. Ми підійшли до квадратної картини, прикритої зеленою тканиною, на якій було вишито золотом: «Я не приховую, а зберігаю: підніми мене й прочитай», і дон Джільйо попросив Папіано зняти картину зі стіни і подати йому. У рамці під склом виявився лист від П’єтро Уллоа, який у вересні 1860 року, тобто в останні дні існування королівства, запрошував маркіза Джільйо д’Аулетта стати членом міністерства (того міністерства, до речі, так і не встигли сформувати). Поруч була чернетка відповіді, у якій маркіз заявляв про свою згоду — гордий лист, що таврував ганьбою всіх відступників, котрі відмовилися прийняти владу і відповідальність у час найтяжчої небезпеки, тривоги й загального сум’яття перед лицем ворога — авантюриста Гарібальді, який стояв тоді майже біля воріт Неаполя.

Старий сам прочитав той документ, голосно й урочисто. Читав з таким запалом і хвилюванням, аж я захопився ним, дарма що не поділяв його вірнопідданських почуттів. По-своєму він був героєм. Ще один доказ цього — історія позолоченої дерев’яної лілеї, що теж зберігалась у вітальні. Маркіз розповів, як вона тут опинилася.

Вранці 5 вересня 1860 року король з королевою виїхали зі свого неаполітанського палацу у відкритому екіпажі в супроводі двох придворних. На запрудженій візками й каретами вулиці К’яйя їм довелось зупинитися біля аптеки, на вивісці якої були зображені золоті лілеї. Приставлена до вивіски драбина загородила дорогу. Кілька робітників стояли на верхніх щаблях і здирали з вивіски лілеї. Король побачив це і звернув увагу королеви на лякливу обачність аптекаря, який довго домагався честі прикрасити свою аптеку королівською емблемою. Маркіз Джільйо д’Аулетта саме проходив мимо. Охоплений обуренням і гнівом, він заскочив до аптеки, вхопив за карк ницого боягуза, виволік його на вулицю й показав йому короля. Потім плюнув аптекареві в обличчя і, високо піднявши одну із зірваних з вивіски лілей, вигукнув серед людського натовпу: «Хай живе король!»

Нині ця лілея нагадувала старому маркізові тут, у затишній вітальні, той сумний вересневий ранок і один з останніх виїздів його монарха на вулиці Неаполя. Цією дерев’яною лілеєю дон Джільйо пишався не менше, ніж своїм золотим камергерським ключем, знаками ордена святого Януарія і багатьма іншими нагородами, виставленими у вітальні під двома великими олійними портретами — короля Фердінанда і короля Франціска Другого.

Після розмови з маркізом я залишив його в товаристві Папіано та синьйора Ансельмо Палеарі, а сам, виконуючи свій прикрий задум, підсів до Пепіти. Я відразу помітив, що вона дуже нетерпеливиться і нервує. Передусім спитала мене, котра година.

— Пів на п’яту! Чудово! Чудово!

Її чомусь розізлило те «пів на п’яту», бо «чудово! чудово!» процідила крізь зуби. А тоді як заповзялася шпетити Італію, а особливо Рим! Мовляв, занадто хизується своєю минувшиною. Між іншим, у них в Іспанії, заявила Пепіта, є también[27] такий самий Колізей, як і в Римі, і такий же стародавній, однак вони не надають йому жодного значення.

— Piedra muerta![28]

Для них, іспанців, набагато важливіша plaza de toros[29]. Так, так. А особисто вона ставить понад усі твори античного мистецтва портрет Мінерви художника Мануеля Бернальдеса, котрий невідь чому запізнюється. Так ось чого вона так нервувала! Її нетерпіння сягло апогею. Розмовляючи, вона весь час тремтіла, часто потирала пальцем ніс, кусала губи, стискала й розтискала кулаки і не зводила погляду з дверей.

Нарешті камердинер доповів про Бернальдеса. Той з’явився розпашілий і спітнілий, наче не йшов, а біг. Пепіта вмить повернулася до нього спиною і, пересиливши себе, вдавала