Читати книгу - "Віщі сестри, Террі Пратчетт"

як вона, людина мусить збудувати в своїй голові фортецю з високими стінами, — пояснила стара відьма. — Я просто зруйнувала ці стіни. І кожен крик болю, кожне благання змилосердитись, кожен спалах провини і кожен напад сумління — усе затопило її одночасно. 

— Не такий уже й складний прийом. 

Вона поблажливо усміхнулася Маґрат. 

— Колись навчу, якщо хочеш. 

Маґрат подумала. 

— Це просто жахливо, — сказала вона. 

— Дурниці, — заперечила Бабуня; її посмішка стала воістину моторошною. — Кожен бажає спізнати своє істинне «я». А от вона тепер знає. 

— Часом доводиться вчинити з людиною жорстоко, щоб зробити їй ласку, — підтримала Тітуня Оґґ. 

— По-моєму, це одна з найжорстокіших речей, які тільки можна з кимось вчинити, — сказала Маґрат. 

Герцогиню погойдувало взад-вперед. 

— Заради всього святого, дівчинко, ввімкни уяву, — сказала Бабуня. — Є набагато гірші речі. Голки під нігтями, наприклад. Ігри з обценьками. 

— Розпечені ножі в заду, — додала Тітуня. — Причому встромлюють руків’ям уперед, так, що обрізаєш собі пальці, якщо намагаєшся витягти… 

— Я тільки зробила, що хотіла, — просто сказала Бабуня. — І це було справедливо і правильно. Відьми ж так і мають чинити. Всілякі там спецефекти в таких речах нікому не потрібні: як правило, магія твориться у людей в головах. Це і є головологія. А тепер… 

Герцогиня раптом видихнула з таким звуком, ніби прорвало газогін високого тиску. Її голова різко шарпнулася назад. Вона розплющила очі, моргнула і втупилася в Бабуню. Риси герцогині зсудомила ненависть найвищої проби. 

— Охороно! — закричала вона. — Я ж наказала взяти їх! 

В Бабуні впала щелепа. 

— Як це? — промовила вона. — Я ж… Я ж показала тобі твоє істинне «я»… 

— І я повинна тут розплакатись, чи що? — солдати отупіло взяли Бабуню за руки, і герцогиня наблизила впритул до її очей своє обличчя, брови на якому зійшлися в сповнене тріумфу й ненависті «V». — Повинна повзати по підлозі, еге ж? Ось що, стара: я й справді побачила своє істинне «я», і я ним пишаюся! Усе, що я вчинила, я повторила б знову — тільки було б гарячіше і довше! Мені це подобалося, і я робила це, бо хотіла робити! 

Вона ударила себе по широченних грудях. 

— Чого гигикаєте, ідіоти! — скричала вона. — Ви такі слабенькі. Ви й справді думаєте, що в глибині душі всі люди хороші! 

Всі, хто стояв на сцені, сахнулися від її екзальтації. 

— Так ось, я зазирала у глибини душ, — продовжувала герцогиня. — Я знаю, що керує людьми. Страх. Непереборний підсвідомий страх. Ви всі, до єдиного, боїтеся мене, я можу зробити так, що від страху ви собі спіднє попсуєте, і зараз я… 

В цю саму мить Тітуня Оґґ вперіщила її по потилиці казаном. Герцогиня осіла на підлогу. 

— Вона занадто розходилася, — світським тоном сказала Тітуня. — Як на мене, це було трохи надто ексцентрично. 

Запала довга розгублена тиша. 

Бабуня Дощевіск кашлянула, обдарувала солдатів, які продовжували тримати її, широкою дружньою усмішкою і вказала на безформну гору, якою наразі була герцогиня. 

— Заберіть її і замкніть у якій-небудь камері, — наказала відьма. 

Солдати стали струнко, а потім підхопили герцогиню під руки й із певними зусиллями потягли її геть. 

— Акуратніше, — додала Бабуня. 

Вона потерла долоні і повернулася до Томджона, який, роззявивши рота, дивився на неї. 

— Ось так, — прошепотіла вона. — Тепер ти, хлопче, вже не маєш вибору. Ти — король Ланкру. 

— Але я не вмію бути королем! 

— Ми тебе навчимо. Поки що ти чудово впорався з роллю, включаючи вміння кричати на інших. 

— Це ж тільки роль! 

— То грай її. Бути королем — це… це… — Бабуня затнулася і клацнула пальцями до Маґрат. — Як звуться ті штуки, яких по сто у кожній речі? 

— Проценти? — спантеличено припустила Маґрат. 

— Ага, вони самі, — підтвердила Бабуня. — Бути королем — це майже на сто процентів означає грати роль. А це ж бо ти вмієш. 

Томджон безпорадно озирнувся на куліси, за якими мав би бути Г’юл. Гном і справді був там, але не звертав на події на сцені жодної уваги. Перед ним лежав сценарій, і гном гарячково його переписував. 

— ЗАПЕВНЯЮ, ВИ ЖИВИЙ. ПОВІРТЕ НА СЛОВО. 

Герцог гигикнув. Загорнутий у знайдене десь простирадло, він блукав найвіддаленішими галереями замку, час від часу пошепки вигукуючи: «Йу-ху!». 

Смерть непокоївся. Він звик стикатися з людьми, які вважали, що вони живі, бо кінець життя вражав їх так, що їм важко було з цим змиритися. Але людина, яка вважала, що вона мертва, і при цьому продовжувала активно дихати, була для Смерті явищем новим — і не дуже комфортним. 

— Я кидатимусь на людей з-за рогу, — ніби в напівсні промовив герцог. — Я цілу ніч гримітиму своїми кістками, я вилізатиму на дахи й передрікатиму, що в домі хтось помре… 

— ЦЕ СПРАВА БЕНШІ[63]. 

— Я теж буду, — заявив герцог таким тоном, яким говорять про безповоротне рішення. — А ще я проходитиму крізь стіни, перекидатиму столи і бризкатимусь ектоплазмою на всякого, хто мені не сподобається. Ха. Ха. 

— НІЧОГО НЕ ВИЙДЕ. ЖИВІ НЕ МОЖУТЬ БУТИ ПРИВИДАМИ. ВИБАЧТЕ. 

Герцог спробував пройти крізь стіну. Зазнавши невдачі, він рушив до дверей, які вели на одну з найменш міцних секцій замкового муру. Буря дещо стихла, і шматочок місяця тріпотів між хмарами, ніби придбаний з метою перепродажу квиток у вічність. 

Смерть вийшов зі стіни одразу за ним. 

— Ну добре, — сказав герцог. — Якщо я не мертвий, то ти що тут робиш? 

Він застрибнув на мур; вітер залопотів його ковдрою. 

— ЧЕКАЮ. 

— Чекай довіку, мордо твоя кістяна! — тріумфально вигукнув герцог. — Я мандруватиму світом тіней, я роздобуду ланцюги й гримітиму ними, я… 

Він заточився назад, утратив рівновагу, важко гепнувся між зубцями стіни й зісковзнув униз. Якусь мить було видно пальці його руки, якою він безуспішно намагався вхопитися за камінь — а потім вони зникли. 

Як легко здогадатися, Смерть одночасно перебуває в усіх можливих місцях. Тож у певному сенсі цієї миті він і замислено змахував неіснуючий пил з примарного леза своєї коси, і стояв по груди в пінистому, пронизаному хижими скелями потоці на дні Ланкрської ущелини. Його вапняковий погляд пробігся за течією й різко зупинився там, де хвилі вирували лише кількома дюймами вище підступного ложа ріки, вкритого нерівною галькою. 

За мить герцог сів. Навіть у відблиску хвиль його постать була практично прозорою. 

— Я ганятиму їх коридорами, — сказав він. — І бурмотітиму під їхніми дверима тихими ночами, — його голос ставав усе тихішим, танучи в безугавному ревиську річки. — Я рипітиму плетеними кріслами так, що всі повмирають від страху, от побачиш. 

Смерть вищирився. 

— ТА НЕВЖЕ. 

Почався дощ. 

Дощ у Вівцескелях — річ настільки всепроникна, що пересічна дощова погода, як порівняти з тутешньою, може видатися посухою пустелі. Ця конкретна злива, водоспадом зринувши на дахи замкових будівель, загадковим чином проникла під черепицю і сповнила Великий зал неприємним теплуватим туманом.[64] 

До зали набилося чи не пів-Ланкру. Шум зливи за дверима перекривав навіть віддалений гуркіт потоку в ущелині. Сцена надворі розмокла. По декораціях стікали, перемішуючись, струмочки фарби, а одну з куліс зірвало вітром, і вона печально і плавно опустилася в бруд. 

Бабуня Дощевіск завершувала свій монолог перед аудиторією, що сиділа в кріслах довкола столу у Великій залі. 

— Ти про корону забула, — прошепотіла Тітуня Оґґ. 

— О, — сказала Бабуня. — Корона, точно. Вона, як бачите, в нього на голові. Коли актори поїхали з Ланкру, ми сховали її серед інших корон, бо саме там ніхто б її шукати не додумався. Погляньте, як ідеально вона йому пасує. 

Завдяки