Читати книгу - "Знак біди"

зі своїх, місцевих. Трохи згодом нове начальство влаштувалося в мурованому будинку колишнього виконкому, і там уже бачили німецького перекладача, колишнього вчителя, сумирного старого парубка Свянтковського, який шість років жив біля мосту в єврейки Риви. Головним поліцаєм відразу став Гуж, котрий перед тим тільки-но з’явився в містечку. Невдовзі одягнув на рукав пов’язку і Антось Недосека, що вельми здивувало містечкових, бо ніхто з них не міг сказати нічого поганого про цю людину. Третім поліцаєм багато хто обурювався відверто, бо його давно не любили у Висілках, але Потап Колондьонок, мабуть, уже звик до того і не дуже зважав. Тепер він оглядався тільки на німців та на свого безпосереднього начальника старшого поліцейського Гужа. А Гуж? Узявся за старе чи нове, його не збагнеш, десять років його тут не було — проходив школу в далекому Донбасі, на кого там вивчився, можна лише здогадуватись. А тепер тільки й зна, що втішається даною йому чималою владою, разом з німцями винищив містечкових євреїв, пограбував їхнє майно і день крізь день хизується в рудій шкірянці, яку недавно носив відомий усім начальник райземвідділу Юхим Кац.

От тобі й своє начальство.

«Але як же то можна, — думав Петрик, розмірено похитуючись над жорнами у такт ходу руків’я — сюди-туди.

Було зовсім темно, жодної гаснички він не запалював. Степанида берегла гас, і він не хотів сваритися — змеле й напотемки. — Як же то можна — запитував подумки Петрик, — щоб свої — своїх?» Це ж як споконвіку шанувалися на селі добрі стосунки межи людьми, рідко хто (хіба виродок якийсь) наважувався на одверте зло у взаєминах із сусідом, дозволяв собі судитись чи й просто сваритись із таким же, як сам, селянином. Траплялась дещиця, не без того в житті, але найчастіше через землю — за наділи, сіножаті, скотину. Але ж тепер яка там земля? Кому вона потрібна стала, земля, давно всі сварки через неї відпали, а миру від того не побільшало. Люди розбестились. Раніше молоде не могло пройти повз старшого чоловіка, щоб не зняти шапки, а тепер оці молоді знімають голови іншим разом із шапками. І нічого не бояться — ні гніву Божого, ані суду людського. Мовби так заведено з давнього-давна, ніби на їхньому боці не тільки сила, а ще й правда. А може, їм і не потрібна правда, досить тої кровожерної німецької сили? На правду вони ладні начхати, коли вона заважатиме їм у їхньому лиходійстві. Одначе правда таки заважає їм, інакше вони не озиралися б щоразу на німців, не заливали б своє сумління горілкою, не хапалися б за гвинтівку, не погрожували б репресією та німецькою строгістю.

Петрик змолов, може, із гарець жита, поторкав рукою м’яке, теплувате від теплих каменів борошно і подумав, що коли вже взявся, то треба намолоти більше — і на хліб, і на брагу, бо ж треба знов заквашувати. За розміреним глухуватим гулом жорен він не зразу почув голос Степаниди з хати, а як почув, то зрозумів, що кличе вона не вперше, і якийсь наляк був у тому її голосі. Він перестав крутити, і відразу сильний стук у сінях сповнив тривогою садибу — хтось люто грюконув у двері, басовито лаючись:

— Хазяїн, курва тваю мать! Аткривай!..

Петрик зрозумів одразу: це знадвору, кинувсь до сіней, тремтячими руками намацав гак і висмикнув його зі скобеля. Двері, розчахнувшись, мало не збили його з ніг, Петрик відступився, і до сіней увалився хтось величезний, здалося, волохатий; на Петрика війнуло міцним духом горілки, цибулі і ще чимсь — чужим і огидним. Він мовчки стояв за дверима, а вони самі знайшли двері до хати й розчинили їх — у сіни сяйнуло червоним світлом від яскравого полум’я з грубки, яку палила Степанида, і четверо їх із гупанням, хеканням, шурхотом мокрого одягу увалились до хати.

— Хазяїн! — знову ревнув перший голосом, з якого Петрик напружено намагався здогадатися — хто? Та здогадатись ніяк не міг, певно, це були незнайомі.

— Я тут, — сказав він із сіней.

— Свєту, хазяїн! Свєту дай!

— Та де ж тепер світло? Немає світла. Хіба із грубки...

— Давай із грубкі! Лучіну[72] зажгі!

Петрик увійшов до хати, що враз стала маленькою й тісною, і притуливсь біля самого порогу, вже напевно знаючи, що добром для нього цей нічний прихід не скінчиться. Степанида поспіхом прилаштовувала на закапелку довгу скіпку з вогнем на кінчику. Її світло миготливо бігало по чотирьох одороблистих, настовбурчених постатях, що вайлувато ходили по хаті, оглядали стіни, обмацували щось у застіллі. Петрик знову спробував видивитись когось знайомого, але не впізнав нікого. Той передній, що першим увалився в сіни, коли добре розгорілася скіпка, повернув до нього носате, заросле густою щетиною обличчя.

— Хазяїн?

— Таж хазяїн. Звісно...

— Бандіти заходят? Гаварі бистра!

— Які бандити? — не зрозумів Петрик. — Від нас недавно ось німці виїхали, мало не тиждень стояли...

Двоє прибульців присіли на лаву, тримаючи між коліньми гвинтівки, двоє лишилися посеред хати.

— Сало є? — запитав носатий, і не встиг Петрик відповісти, як інший, що стояв попереду, крутонувся до нього боком, підставивши поглядові ліву, з білою пов’язкою, руку. «Ага, значить, поліцаї», — здогадавсь Петрик, який спершу навіть не знав, як з ними поводитися, що казати.

— Та що ти до нього із салом! — якимсь приємно відкритим, щирим голосом дорікнув поліцай носатому і спитав з усмішкою: — Горілка є?

— Звідки?! Нема горілки, — видушив із себе Петрик несподівано захриплим голосом. Гості змовницьки перезирнулися.

— Ета ти брось зажімацца! Такой номер у нас нє прайдьот! — готовий був обуритись носатий. — Стафь бутилку, а патом пасмотрім.

— Таж чесно немає! Що я, брехатиму? — намагаючись якомога щиріше і тому, мабуть, фальшиво сказав Петрик. Прийшлі, либонь, уже вловили цю його ненатуральність у голосі і здивувалися ще більше.

— Ти бачив? — після недовгої запинки сказав поліцай до носатого. — Відмовляється!

— Што, жіть надаєла! А ета ти нюхал?

Перш ніж Петрик щось зрозумів, носатий тицьнув йому під ніс холодне дуло вихопленого з-під поли нагана.

— Самагону! Жіва!

— Але ж я не маю, — нерішуче стояв на своєму Петрик, хоч уже знав, що його слова як до стіни горохом, — їм потрібна була горілка.

— Яка вам тут горілка? — раптом розпалилась Степанида, що досі мовчки тулилась у темряві біля