Читати книгу - "Легковажна наречена, Аліна Амор"

Глава 19. У якій все пішло не за планом

Наступний тиждень пройшов нудно та нажаль безрезультативно. Я цілі дні проводила з книгами в бібліотеці чи під дубом на скелі, читаючи їх. Амалія з Корделією їздили по гостям, по пікнікам чи відвідували прийоми, а мене, слава їх світлим богам, не звали, оскільки, як я розумію, Філіп досі побоювався за мою безпеку. Тож мене залишили в спокої і я могла робити що заманеться у межах замку та його території. Дядько теж постійно був зайнятий, або у себе в кабінеті або їхав у справах. Ніхто особливо не цікавився як я проводжу свій час.

Але незважаючи на прірву вільного часу, зрушень у моїх пошуках не було, я зайшла у глухий кут. Врешті я задумалася над тим, як вивести графа на розмову про заборонені книги та де їх зберігають. І шукала привід, який не викличе підозр, для цієї розмови.

У п'ятницю за сніданком Корделія виглядала кислою та невдоволеною. Віршіше ще кислішою та ще невдоволенішою ніж зазвичай, але сьогодні, схоже, вирішила зірвати злість на мені. Кинувши зухвалий і прямий погляд, вона ліниво протягнула:

- Щось нас давно не відвідує герцог Данайський, - і єхидно посміхнулась, - Сильно посварилися на прийомі у герцога Кантанського, чи не так, Евелін? Мабуть, він уже забув про тебе і втішився в обіймах маркізи ді Амбер.

От зараз було боляче як отой удар кинджалом, особливо коли не чекаєш такого підступу.

Кров схлинула з мого обличчя, щоб за мить кинутися назад в голову хвилею гарячої лютті.

Кузина зачепила мене за живе, за мої почуття, за страхи та побоювання. Увесь цей тиждень я почувала себе роздавленою та емоційно спустошеною. Мені не вистачало Райана, і справді виникали думки, що він переключився на Далілу. Або ще когось... Чи мало охочих обдарувати привабливого герцога поцілунками і не тільки?.. Я відчайдушно ревнувала, а Корделія своїми ядучими словами підняла те, що турбувало і ятрило мою душу. Вона наче ставила досліди - що ще я готова проковтнути?

Але цього разу кузина догралася.

Амалію теж обурив такий випад, вона з гнівом подивилася на дочку та вже збиралася її приструнити, коли я відповіла крижаним тоном:

- Корделіє, наші стосунки з Райаном, - я наголосила на його імені щоб показати, що він мені давно вже не просто герцог Данайський, – тебе не стосуються. Він зайнятий важливими справами, на відміну знову ж таки від тебе. І тобі варто було б зайнятися пошуком нареченого, а не думати про мого і страждати за тим, хто до тебе байдужий!

Кузина зблідла, її губи затремтіли, а очі наповнилися сльозами, але на цей раз вона не грюкала стільцем, не фиркала і не погрожувала мені шиплячи як змія.

І я відчула, що мої слова прозвучали не менш образливо та жорстоко. Шокована Амалія обернулась до мене і подивилася з докором та розчаруванням:

- Евелін... – тільки й промовила вона.

Графиня не чекала такого від тихої племінниці. Мало їй неврівноваженої дочки, і ось ще й я така сама. Мені стало гірко за свої слова, сором задушливою хвилею накрив з головою, я почервоніла і тихо промовила:

- Амаліє, вибачте мені.

Соромно стало саме перед графинею де Ларуа, перед Корделією вибачатися я була не готова.

Я відчула, як на мої очі набігають сльози і перепросивши ще раз, швидко встала з-за столу і попрямувала до своїх покоїв, де знову розплакалася. Та що зі мною коїться?! Ніколи не була плаксою, а тут одне необережне слово – і все, вже ридаю… Слова Корделії наче різали по живому, а я ж думала, що вже заспокоїлася і взяла себе в руки!

І стало шалено прикро за себе – в кого я перетворилася? Не тільки брехуха, обманщиця, а й зломовна дівчина, яка може не замислюючись вдарити, та ще й по самому болючому… Стало гидко. Не хочу такою ставати! Потрібно вміти ставити на місце людей, що зарвалися, не опускаючись до їх рівня.

Мій світлий образ самої себе розсипався на очах. Збудований роками, він здавався міцним як Стоунхендж, а на перевірку розмивався як замок із піску.

Треба брати себе в руки та заспокоїтися. Ці постійні емоційні гойдалки до добра не доведуть.

 

Тим часом підоспів грандіозний бал у якихось важливих герцогів, і мене там чомусь дуже хотіли бачити. Але треба – значить треба.

Амалія на цей раз підібрала мені оксамитову сукню насиченого багряного кольору. Вдягнувши цю красу, я просто в неї закохалася. Вона неймовірно йшла мені: гарно сіла по фігурі і витончено відкривала плечі та руки, а поділ м'якими складками стікав униз як водограй. Просто диво, а не сукня!

Моє волосся злегка завили крупними локонами, кілька пасм скріпили на потилиці гранатовою заколкою, а решту залишили спадати по спині.

Для Корделії тітка обрала блакитну атласну сукню. Схоже, за її задумом ми повинні контрастувати як лід та полум'я. І ми справді виглядали цікаво та притягували погляди. А тітка вміє створювати потрібні ефекти! І це без допомоги магії.

З кузиною ми все так само не розмовляли, хоча вона нарешті притихла, більше мене не зачіпала, а на людях так взагалі вела себе навіть пристойно.

Досить швидко моя бальна книжка розписалася бажаючими потанцювати, хоча до успіху Корделії було ще дуже далеко. Після того, як заграла музика, я ні хвилини не сумувала. Хотілося зняти напругу, що накопичилася, і танці виявились хорошим свособом відірватися, тому я веселилась, приймала компліменти та жартувала у відповідь.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍