Читати книгу - "Меч Сагайдачного"

само носить ім’я цього святого. Скривившись, він прошепотів: — Гаразд, і сам упораюся.

Доводилося йому не раз повзти по землі, піску, мілкій воді, та й по траві теж. Тому спочатку здалося, що нічого в тому складного немає. Обережно розсовуєш перед собою високу траву так, щоб здавалося, ніби її колише вітер; зсуваєш ту, що може тріснути, особливо торішні задерев’янілі стебла з великими суцвіттями. Маєш не потрапити рукою чи ногою в нірку, щоб не сполохати її підземного господаря. А головне: мусиш слухати! Очі в такій темряві обманюють, та й піднята голова — це радість для ворога, який може бути поруч і раніше підняти свою голову.

Яке звірине чуття треба мати, щоб у живому степу почути, відчути тепло й запах того, кого хочеш вбити або взяти в полон. І це конче слід зробити раніше за нього. Сподіватися на те, що твій супротивник молодий, недосвідчений або не дружить з головою, — це заздалегідь програти сутичку. Аж надто часто сутичка в степу, особливо вночі, починається ще тоді, коли супротивники не бачать один одного.

«Швидко і вміло повзе той козак Іван. Де, у кого, а головне — як він навчився плавати в цій траві?» — із заздрістю подумав пан Дзевульський. І нараз зупинив хід думок. У цій ситуації кожна стороння думка може виявитися смертельною. Потрібно думати, слухати, відчувати й нюхати — шукати ворога. А в тому, що ворог близько, можна було не сумніватися.

Як майстерно не наслідуватимеш сірого господаря степу, та вовче виття надто характерне. Досвідчене вухо миттєво відрізнить його від виття собаки або чокала.

Чокали — то могутні й розумні звірі. Чи особливі якісь вовки, чи змішані зі свійськими собаками чи ще з якимось звіром, ці чорно-сірі хижаки — горді господарі степу. Від пострілу не тікають, на шаблю і нагайку лише скаляться. Ні ординці, ні козаки їх не чіпають і воліють оминути. Радує те, що чокал — чи тяму має, чи від природи такий — людську живність не чіпає і людей не турбує. Цим могутнім звірам доволі в степу поживи: оленів, ланей, сайгаків, тарпанів. Завиграшки вони ловлять байбаків, ховрахів, зайців; можуть напасти на тура, лося і навіть на степового ведмедя. Вовки також обходять ті місця, які вибрала зграя чокалів для полювання.

Ніколи не бачив Антонім Дзевульський цього рідкісного звіра, але про нього вже розповідав Ничипір якось увечері. Щоправда, як він це полюбляє, стверджував, що то не звірі, а демони степу. Приходять нізвідки і йдуть у нікуди.

Іван тоді завважив:

— А я тричі бачив тих чокалів.

Сказав так, що всі присутні упевнились в їхньому існуванні.

Не сказав козак Сірко, що веде таємника Антоніма полювати на ординців, — але той і сам здогадався. Хоча вовче виття навколо табору чумаків було таким природним, що хотілося вірити, ніби це справді сірі розбійники, а не їхні двоногі брати.

Тепер і пан помічник комісара, завдяки мовчазній науці козака Івана, може прислухатися і проаналізувати, що все-таки відрізняє виття вовка від вправного наслідування.

Ось і зараз кроків за двадцять пролунало протяжне вовче виття. Все ж чогось йому бракувало. Антонім не поповз просто на нього. Довелося зробити коло, щоб відповзти з підвітряного боку. Потім зрозумів — даремно. Чи справді це вовк, чи ординець — однаково. Смерділо від пана Дзевульського дьогтем на сто кроків — як і від табору чумацького.

І ось настав момент сутички. Доти все було зроблено ідеально. Залишалося стрибком подолати кілька кроків і навалитися на щось кошлате, що смерділо баранячим жиром.

Усе виявилося набагато простіше, ніж те, до чого готувався пан Дзевульський. Татарин не чинив гідного опору. Чи він не очікував нападу, чи розгубився, чи просто не був досвідченим воїном. Він одразу обм’як під тілом Антоніма і навіть не пискнув.

Придушивши для певності, помічник комісара швидко зв’язав свою здобич і забив рот травою, закріпивши той кляп мотузкою навколо голови і рота.

Варто було відпочити, а потім повзти далі. Але Антонім раптом усвідомив, що вовче виття поступово згасає. Хтозна, чи постарався козак Іван, чи щось відчули ординці, чи була інша причина. І все ж панові Дзевульському цієї ночі пощастило ще раз. Хоча яке може бути везіння в справі полювання на мисливців? І все ж Антонім був готовий повзти до нового ординця. Але виття зовсім припинилося. А відтак його тихо покликали, і з трави на коліна підвівся Іван Сірко.

Як не соромно, але довелося визнати — козак проповз три чверті того умовного кола, по якому розташувалися ординці, що готувалися настрахати волів вовчим виттям, а потім у метушні напасти на мажі й чумаків. Звісно, вони б не здолали міцних і озброєних чоловіків, але кількох потягли б у степ, прихопивши товари з маж, а можливо, й частину худоби.

* * *

Уранці отаман Тадей, залишивши чотирьох вартових, скликав чумацьку раду. Поговорили про різне, а головно про те, що якщо Бог дасть, то за три дні будуть у Перекопі. А на тій землі ще суворіше за порядком стежитиме отаман.

Говорив Тадей, а сам усе на чумака поглядав, що сумно сидів у мажі, коли всі стояли. Незабаром і всі інші чумаки, простеживши насуплений погляд отамана, дивилися на того, кому, здавалося, Боженька в силі відмовив, тож він і на ногах встояти не міг.

— І останнє, панове чумаки!

Сказав так, що всі вмить насторожилися. Помовчав скільки годиться і тяжко зітхнув.

— Немає серед нас не бувалих чумаків. Я про тих, хто за Дніпром прибився, не кажу. А хто знає, що та сіль, яка з людини виходить, і та, що в кримських озерах дозріває, одного смаку, — той мене зрозуміє. Немає праці важчої і небезпечнішої, ніж праця чумака. Тому й люди на цю роботу збираються бувалі. Ті, про кого кажуть: битому собаці кия не показуй. А головне що? Головне — законів і звичаїв чумацьких суворо дотримуватися. Тоді в усьому лад буде і ми додому живими повернемося, та ще й з наваром. Тому ось що скажу. Є у нас товариш, двічі з нами ходив до Криму по сіль. Підійти, Маркеле. Нехай на тебе товариство подивиться. Стій біля мене і не стогни так тяжко. Знаєш: я тому отаман, що й кума пробачити не зможу. А справа така, товариство. Сон у мене знаєте який. Сплю упіввуха і впівока. І ось чує моє вухо, що перестали вити кляті вовки. І так усю душу