Читати книгу - "Свято Червоної Косинки, Тетяна Гуркало"

21 (3)

Була темна ніч. Голосно і страшно кричала сова. Або не сова. В птахах Хінк не дуже розбирався. З іншого боку, ну не соловей ж то там кричав. І не курка.

Хінк мерзлякувато втягнув голову в комір куртки, купленої заради справи у одного п’янички, і пішов далі. Куртка смерділа пролитим пивом, сушеною рибою і трохи помиями, але це чомусь заспокоювало. Не любив він пригоди, а треба. Треба розібратися. А то він буквально відчував, що його десь дурять.

На корабель він попав запросто. Охоронці, які сиділи біля купи ящиків, ловили гав. Або пили там щось. Хлопець не приглядався.

На самому кораблі прийшлося майже повзти по тіням. Завмирати, коли хтось з’являвся. Але людей там було мало і вони явно не очікували, що хтось прийде вночі і почне щось невиразне шукати.

Ось так Хінк і дійшов до трюма. Дуже обережно спустився. Майже напомацки, бо світив тільки місяць, там пройшовся і ледь не вбився через невелику скриню, чомусь відкриту. Від несподіванки Хінк навіть рукою в неї вліз. І випадково щось намацав. Щось гладеньке, кругленьке і тепле, з чого рука зісковзнула. У щось м’яке, прохолодне і, здається, трохи вогке.

— Ох, — видихнули в скрині, точніше прямо у Хінка в голові, і він ледь не зганьбився, завищавши по дівочому. — Стій! — з шипінням веліли, коли він шарахнувся, прибрав руку і поспішно обтер її об штани. — Не йди. Забери мене, зараз же.

— Навіщо? — ледь чутно прошепотів хлопець. Йому було страшно, якщо чесно, хотілося на все плюнути і втекти, якнайдалі.

— Треба, — відповів голос і, здається, задумався. Або трохи покопався в голові у Хінка, дивне у нього відчуття з’явилося. І втекти захотілося іще більше, але ноги мов примерзли до підлоги. — Так. Так. Чудово, — знову зашептав голос і по тілу Хінка пробігла тепла хвиля, від ніг, до голови. І стало не так страшно. Бадьоро стало. — Я тобі допоможу, якщо забереш мене. Допоможу. Все буде твоє. Забери мене.

— Навіщо? — невідомо про що спитав Хінк. Голоси в голові для нього були в новинку, але обіцянка, що все буде його не могла не сподобатися. Він же більшого вартий.

— Навіщо? Вони мене з’їсти хочуть, — ображено відповів голос. — А я живий. Ідіоти. Самі не розуміють, що крадуть.

— З’їсти? Саме з’їсти, — перебив розповідь Хінка рудий ельф. І вираз обличчя у нього був дивний.

— Так, — кивнув хлопець. — А когось уже з’їли, воно відчуло.

— Кархє, — як виплюнув голос Нетина за спиною Дарки, але на це чомусь ніхто не звернув уваги.

Рудий ельф натурально вчепився собі в волосся і трохи похитався, як деревце через сильний вітер. Вартові дивилися на нього з подивом. Нетин ще декілька раз повторив своє «кархє». Хінк кліпав, як дівиця, котрій несподівано сказали, що вона повинна ось прямо зараз і ось прямо тут розстатися зі своєю дівочою честю, інакше кінець світу настане. Так, так, ось з тим он дурником. А що?

А Лялянівель чомусь посміхався. Щиро і відкрито. Дарці навіть захотілося трохи його потрясти.

— Що? — спитала дівчина. — Що іще вкрали і чому його краще не їсти?

— Ідіоти! — різко і несподівано гаркнув рудий ельф і сам від свого крику підскочив, а Хінк ледь не впав.

— Ті придурки, ким би вони не були, частину вічної грибниці вкрали, — відповів Дарці Лялянівель. — Теж краденої грибниці. У нас краденої. Давно. Віків шістнадцять назад, якщо я правильно пам’ятаю. — Він тихо фиркнув, знову посміхнувся і додав. — Ці крадії мабуть з чимось її переплутали. Як і ті, що в нас крали, а потім не змогли від неї відчепитися, хоча дуже хотіли в якийсь момент. У нас такі смішні казочки про це розповідають.

— У нас теж, — тихо сказав Нетин, який, схоже, вирішив поселитися за спиною Дарки. — Просто не всі розуміють, що вони саме смішні, дехто думає, що страшні.

— Оу, — здивувалася дівчина. Це ж що в них там за гриби?

— З вічною грибницею тільки дурень зв’яжеться. Її допомога… та краще самостійно вбитися і не займатися дурнею, — сказав Лялянівель і подивився на Хінка зі співчуттям. — Вона допомагає саме так, як той дурень ту допомогу розуміє. Тому він, — сказав на корабельного хазяїна, — яйцем в мене кидався. Ну, хто стане посеред людського міста кидатися темноельфійським яйцем. Навіть цікаво, що за магію в ньому гриби виростили. Точно ж якусь дурню, бо ось цей, — сказав підборіддям на Хінка, — нічого в магії не розуміє.

— Радій, що воно не спрацювало, — прошепотів Нетин.

— А іще вона тепер не відчепиться, поки не зробить його абсолютно щасливим, — продовжив розповідати Лялянівель, здається, не лише Дарці. — А де ви бачили хоча б одну розумну істоту, котра щаслива постійно, кожну секунду свого життя?

— О, — видихнула Дарка.

Вартові переглянулися.

Хінк, як маленький, шмигнув носом.

А рудий ельф повторив своє «кархє», а потім майже простогнав:

— З’їли! Гриби з’їли! Гриби!

Сів на підлогу і схопився руками за голову. А потім так і завмер.

— Отруїлися? — спитала Дарка.

Їй можна, вона дівчинка і цікавиться магією, бо сама, як виявилося, маг.

— Отруїлися, — погодився ельф і сердито видихнув: — Краще б вони здохли!

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍