Читати книгу - "Свято Червоної Косинки, Тетяна Гуркало"

Ельфійські народні казочки

— Чому гриби їсти не можна? — спитала Дарка, посмикавши чоловіка за рукав.

— Я розповім, — пообіцяв він і, посміхнувшись, додав. — Наші родичі колись наїлися. Весело було.

— Аж поки не повбивалися, — суворо сказав Нетин.

Хінк, здавалося, його почув, бо сидів блідий-блідий. Теж іще, найкращий в світі наречений, котрий чогось там вартий.

— Що ти зробив далі? — спитав рудий ельф у Хінка, хоча і так було зрозуміло. — Забрав скриньку?

— Забрав, — сумно, як великий пес, видихнув хлопець. — Воно ще, щоб не одразу помітили і не знали, де саме це сталося, залишило там копію. Несправжню.

— Ілюзію, — підказав Лялянівель і нещасний любитель розмовляючих грибів йому навіть посміхнувся.

— А потім були дива, — з дивною сумішшю радості і остраху продовжив розповідь Хінк. — Точно як воно обіцяло. Я спокійно вийшов на палубу, пішов з корабля і мене мов не бачили.

— З цим все зрозуміло. Щастити йому почало нелюдськи, — втрутився Лялянівель. — Спочатку це всім дуже подобається, аж поки не починають розуміти у що саме влялпались. Нехай краще розповість де павутину взяв. Теж в скрині була?

— Розповідай, — велів рудий. Йому мабуть теж про дива і везіння було не цікаво. Про диво-гриби він знав багато і без того. Одній Дарці цікаво було. Ну, можливо ще вартовим, але вони робили вигляд, що воно не так. Професіонали.

— В підвалі, — сказав Хінк. — Ну, розумієте, щоб отримати щось справжнє, потрібно взяти щось справжнє.

— Розуміємо. В якому підвалі?

— Не знаю. Десь тут в місті. Я туди йшов з заплющеними очима. Бо з розплющеними виходило погано, вести мене виходило погано, я відволікався.

— Бовдур, — сказав Лялянівель.

— Підвал був великий? Якісь звуки ти чув, поки йшов? Запахи? Ще щось? — згадав про свої професійні обов’язки один з вартових.

— Ми в його пам’яті подивимося, — мстиво пообіцяв рудий ельф. — Так надійніше. Ці прокляті гриби ще й на господарів ілюзії насилати можуть, щоб їм не так страшно біло, чи більш приємно. Але в пам’яті те, що відбувається насправді залишається. Таким собі фоном. Так що, знайдемо.

— Якщо з того підвала ще не переїхали, — підсказала Дарка.

— Дурні з грибами? Та навряд. Вони думають дуже альтернативно, навіть цей думає альтернативно, просто не так помітно, бо гриби в нього не дуже давно і він їх не їв. А іще гриби крадіжку приховали, щоб бідненькі через неї не засмутилися. Вони ж повинні бути весь час щасливими, — сказав рудий ельф. І зараз він був дуже схожий на звичайну людину. Котра вкрай втомилася через чужу дурість.

— У темних колись палац почав валитися, половина міста згоріла, а вони ходили такі щасливі-щасливі, в попелі весело коперсалися і не помічали, що то попіл, а не улюблена сукня, — сказав Лялянівель. — А ті, кого грибні дива оминули, дивилися на все це великими очима, бігали як дурні кури і не знали, що тепер робити. Під це діло у нас з ними навіть справжнє перемир’я сталося. Ледь не перше. І потім вони же в нас майже нічого не крали.

— Ви ті гриби спеціально виростили, — криво посміхнувся рудий ельф.

— Ні. Ми просто раніше їх дію помітили. І наша магія, котру ви так не любите за те, що в ній мало почуттів, змогла цей вплив відокремити і показати постраждалим. Зараз деякі дурні спеціально до грибів лізуть, бо знають, що потім їх вилікують.

— Наркомани, — як виплюнув рудий. У темних такі дурні мабуть теж були.

— А на людей воно як? — спитав вартовий, зрозумівши у що саме вляпався Хінк і ще невідомо скільки народу.

— А ось так, — махнув рукою на дурня рудий.

— В людях магії менше, — спокійно сказав Лялянівель. — Тож, якщо не їсти, то не дуже страшно. Ну, поводиться дивно, занадто нахабний, дурниці робить, в яких йому щастить, ілюзії ще, бо гриби вкрадено в темних ельфів, в які їхня магія давно підмішалася, а так… На епідемію безумства воно схоже не буде. Хіба що всіх підряд грибами годувати будуть. Але де їх стільки взяти? Ця пакість, на щастя, росте повільно, а відмираючі грибні тіла майже відразу розсипаються в потерть. І спори розкидати не вміє. Цілковито магічна пакість. Є теорія, що колись першу грибницю створив якийсь учень-невдаха, якому везіння потрібно було для навчання. Але хто ж признається? А з кого грибна хвороба почалася, помітити ніхто не встиг. Коли її взагалі помітили, багато бовдурів уже вбилися.

— Вбилися? — з острахом перепитав Хінк.

— Вбилися. Це ж гриби. Хоч і чарівні. І світ вони сприймають, як гриби. І твоє щастя, що поки ти йшов з заплющеними очима, тобі назустріч не виїхав віз, хазяїн котрого дуже поспішав кудись. А то переїхав би і ти б тут не розмовляв.

Хінк ще більше зблід і, здається, захотів втратити свідомість. Але отримав ляпаса від злого рудого ельфа і поки-що передумав.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍