Читати книгу - "Шум і лють, Вільям Фолкнер"

таке саме. Що ж до її потреб, то матінці, на мою думку, видніше, ніж тобі, що навіть оселі своєї не маєш. «Якщо ти хочеш забезпечувати її грішми, — кажу їй, — то надсилай їх матінці, а не просто в ручки дитині. Якщо вже я йду на такий ризик що кілька місяців, то чини, як я тобі раджу, а інакше — матінці розкажу!»

А це ж, до речі, якраз момент зайнятися тим чеком, бо якщо Ерл гадає, що я гайну до Роджерса й за його рахунок проковтну два шматочки нестравлення шлунку, то він добряче помиляється. Хай я й не засідаю, заклавши ноги на стіл червоного дерева, але мені тут платять за те, що я роблю за шинквасом. І якщо мені й поза межами цього закладу не дозволять мати культурне життя, то я ж можу й краще місце підшукати. Я можу стояти на своїх власних ногах, і їм не потрібна така підпірка, як стіл червоного дерева. Одначе тільки дістану того конверта з піджака, як мушу все кинути й бігти, аби продати якому-небудь вахлаєві цвяхів на десять центів чи ще щось подібне, а Ерл уже, либонь, напхався своїх бутербродів та й сюди вже чимчикує, зараз і заскочить. І раптом бачу: бланків немає, скінчились. І згадав: я ж мав намір добути їх більше, але що вдієш тепер — запізно похопився. А тоді підвів погляд: Квентіна заходить. У двері чорного ходу. Добре, що розчув, як вона Джоба розпитувала, де я. Тільки й встиг кинути все в шухляду й запхнути її назад у стіл.

Підійшла вона до стола. Я зиркнув на годинника.

— Вже й пообідала? — кажу. — Якраз дванадцята, чув, як щойно вибило. Чи не на крилах полетіла додому й назад повернулася.

— Я не піду обідати додому, — каже вона. — Є мені сьогодні лист?

— А ти хіба дожидаєш від когось? — перепитую. — Знайшлися з-поміж твоїх дружків і такі, що писати вміють?

— Від мами чекаю, — відповідає. — Є мені лист від мами?

— Тут є матінці від неї, — кажу я. — Я ще не читав. Доведеться тобі зачекати, поки вона розпечатає. Припускаю, вона, можливо, й тобі дасть почитати.

— Будь-ласка, Джейсоне, — править своєї, навіть не слухаючи. — Є ж мені лист?

— А що сталося? — питаю. — Досі я не помічав, щоб ти через когось так хвилювалася. Чи не грошей чекаєш від неї?

— Вона ж сказала, що… — почала. А тоді знов: — Ну, будь ласочка, Джейсоне! Адже ж є мені лист?

— Бачу, ти все-таки побувала сьогодні в школі, — кажу я. — А це ж якраз таке місце, де можна навчитися казати «будь ласка». Зачекай хвилинку, поки я клієнта обслужу.

Вийшов я до нього, обслужив. Та як обернувся йти назад, а її й не видно — за стіл зайшла! Я біжка туди. Оббіг стола й таки спіймав на гарячому, як вона сіп руку з шухляди. Я хап її за руку й доти бив кісточками по столу, аж поки й випустила конверта.

— Он ти як? — кажу.

— Віддайте! — просить. — Ви ж його вже й відкрили. Дайте його мені! Будьте ласкаві, Джейсоне. Адже ж він мені адресований — я прочитала моє ім’я.

— Ось я дам тобі, — кажу. — Віжками. Як ти смієш лізти до моїх паперів?

— Там є якісь гроші? — допитується і тягнеться рукою до листа. — Вона ж казала, що надішле мені якісь гроші. Обіцяла мені. Ну віддайте…

— А нащо тобі гроші? — питаю її.

— Вона ж сказала, що надішле, — канючить. — Віддайте мені листа. Ну будь ласка, Джейсоне. Якщо віддасте зараз — я більш ніколи нічого у вас не проситиму!

— Дам, але ти не тисни так дуже, — я їй. — Дістав листа й переказ, віддаю їй листа. А вона на листа й не глянула навіть, простягає руку по грошовий переказ. — Ти спершу розпишися ось тут, — кажу їй.

— А скільки там? — допитується.

— Прочитай хоч листа, — кажу їй. — Гадаю, там сказано.

Проглянула хутенько — й оком не змигнув.

— Тут про це немає, — звела на мене погляд. Упустила листа на підлогу. — Скільки ж там?

— Десять доларів, — відповідаю.

— Десять доларів? — витріщилася на мене.

— Таж ти й цьому повинна радіти, як не знати чому, — кажу їй. — Ти ж бо дитина ще. Навіщо тобі так раптом стали потрібні гроші?

— Десять доларів? — промовляє, ніби уві сні. — Лише десять доларів? — І випад рукою — спроба вихопити переказ. — Ви брешете! — вигукнула вона. — Злодій! — каже. — Злодюга!

— Оце так ти? — я їй кажу, виставивши руку, щоб не наближалася.

— Віддайте мені! — каже. — Він мій! Мама його мені надіслала. Все одно прочитаю, скільки там. Усе одно!

— Та невже? — кажу я. — І в який такий спосіб?

— Просто дайте мені глянути, Джейсоне, — знову просить. — Будь ласка. Більш ніколи й нічого не проситиму у вас.

— То ти вважаєш, що я брешу? — я їй кажу. — Ось за таке я й не покажу тобі.

— Але ж як може бути лише десять доларів? — каже вона. — Мама ж сказала мені, що… Вона сказала мені… Джейсоне! Ну будь ласка, будь ласка, будь ласка! Мені вкрай потрібні гроші. Дуже-дуже. Віддайте його мені, Джейсоне! Я все зроблю, що скажете.

— Ти скажи, навіщо тобі гроші, — кажу я.

— Я мушу отримати гроші, — каже вона. Дивиться на мене, а тоді враз уже й не дивиться на мене, хоча не зробила жодного руху очима. І я зрозумів: зараз брехатиме. — Я позичала гроші, — каже. — І повинна віддати. Віддати сьогодні.

— А кому віддати? — питаю. Почала ніби пальці заламувати. Ну як тут не зрозуміти, що далі брехню продумує. — Знову брала в борг у крамницях? — допитуюся. — І не старайся — не вигадуй мені. Якщо в цьому місті знайдеться такий продавець, котрий дасть щось тобі в борг після того, як я всіх їх застеріг, то хай це мені в збиток буде.

— У дівчинки брала, — каже вона. — У дівчинки. Позичила в неї гроші. Й маю сьогодні повернути. Джейсоне, віддайте мені! Я все зроблю. Мені вкрай потрібні гроші. Мама вам заплатить. Я напишу їй, щоб вона заплатила вам та що більш ніколи нічого в неї не попрошу. Напишу й покажу вам листа. Будь ласка, Джейсоне. Мені вони вкрай потрібні.

— Ти признайся, навіщо вони тобі, й тоді побачимо, — кажу я. — Признавайся! — А вона тільки стоїть, мне сукню пальцями. — Ну, що ж, — кажу. — Якщо десять доларів замало для тебе, то я цей переказ принесу матінці додому, й ти сама знаєш, що тоді з ним станеться. Звісно, якщо ти така багачка, що десять доларів для